Найскладнішою постаттю у повісті “Ніоба” є Зоня

Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким відчуттям краси вона нагадує багатьох героїнь О. Кобилянської з її попередніх творів і, мабуть, найближче стоїть до Наталки (“Царівна”). Після батьківського дому Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але без релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато священиків, “для себе”. Будучи людиною освіченою, дядько добре розумів потребу культурного

виховання молоді і відповідним чином прагнув виховати свою племінницю: “Учися й читай і це, й те, а при тім і господарства не занедбуй,- упоминав іноді вуйко, коли ми,- каже Зоня,- в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становище в суспільстві, родині та щодо селянського люду. Щоб, мовляв, як станеш колись жінкою священика, і, як господь дасть, матір’ю, знала ти свої діти інакше виховувати, як наші чесні бабки й прабабки, та мала інші поняття про відносини між народом і інтелігенцією, ніж їх має велика частина інтелігенції, що або вже надт’о “рег о! і$-Іапзе” (на відстані.) держиться від люду, або як
не те, то вже до такої степені інтимна, що хіба за шию обнімайся та цілуйся. Перше – не приносить йому користі, а друге – розуму й хліба не дає” (ІІ, 323).

Дядько не на в’язував своїх поглядів Зоні, як це робила мати, а прагнув збудити в допитливої племінниці власні думки. З частих розмов зі своїм наставником Зоні найбільше запала в душу ідея культурного самовиховання, самоосвіти, ідея різьблення людської особистості до такої міри, щоби все стало викінченим, досконалим, тонким, і гармонійним, бо жінка “без тонших почувань – то як арфа без струн”. У прямуванні до такого духовного ідеалу і розвиваються морально-етичні шукання, прагнення Зоні. В образі Зоні письменниця, безсумнівно, втілила чимало своїх думок про етичний ідеал людини, але ототожнювати ідейну суть цього полемічного образу з поглядами письменниці на “нову людину”, ясна річ, не можна. У публіцистичній новелі “Балаканка про руську жінку” О. Кобилянська так висловилася про характер виховання “нової людини”: “Мусимо оглядатися при вихованні наших доньок і поза границі нашої “пито-мості” й рідного краю. Потонути в історію розвою людськості не на те, щоб вивчитися її напам’ять і блюстіти в товариствах як знанням яких там воєнних подій і геройств, але шукати гарних моделів жіночих, шукати характерів, особистостей, що впливали б на ситуацію й окру-ження своє не полом своїм, але прекрасними, великими примірними характерами” (ІІ, 542). Саме від таких особистостей, що своїм “великим примірним характером” стають прикладом для народу, О. Кобилянська сподівалася плідних наслідків у справі виведення свого народу на широкі дороги світової історії і культури. І хоч цей шлях буде затяжний, зате, як здавалося письменниці, надійний і певний. Такою “моделлю жіночою”, “духовно вирізьбленою”, естетично вдосконаленою – “гармонійною людиною” прагне стати Зоня. Розкриваючи в образі Зоні чимало своїх думок про “нову людину”, О. Кобилянська, як досвідчений художник, добре розуміла, що творити такий образ, який був би тільки рупором авторських ідей,- неможливо. Поразка, якої через це зазнала письменниця в другій частині “Царівни”, не пройшла марно. В образі Зоні вона відображає й ті риси, що були характерні для значної частини буржуазної інтелігенції свого часу, прагне створити повнокровний образ людини і розкрити її в складних суперечностях духу, борінні почуттів і думок.

Прямуючи до духовного ідеалу, Зоня спочатку поринає у світ “фантастичних мрій” і мимоволі починає відгороджуватися від навколишньої дійсності, від оточення. Спочатку цей відрив не бентежить героїні, навпаки, замкнута в собі дівчина знаходить втіху у своїх вимріяних ідеалах, усвідомлюючи, що самоосвітня праця, самовиховання не були для неї чимось штучним, удавано-показним, а потребою романтичної, мрійливої душі. Так тривало до тих пір, поки Зоня не зіткнулася з деякими аспектами реальної, правда, чужоземної дійсності. Побувавши серед народу з старовинною багатою культурою і високою освітою, Зоня мимоволі згадала свій культурно занедбаний народ з його “невимовним убожеством, утиском” і “нуждою, що змушувала його сотнями покидати свій шматок землі, століттями поливаної його кров’ю, та йти задля ліпших днів в чужину за море” (ІІ, 333). І Зоня пристрасно апелює до всіх “великих і потужних, освічених і насичених”, щоб подали “помічну руку оцим нуждарям… видобутися з багна, в котрім мучаться сотками літ”, бо й вони носять у своїй душі глибокі й гарні культурні скарби. Бажаючи всім серцем добра своєму народові, Зоня задумується не стільки над соціальними причинами народного життя, хоч і не обминає їх, скільки над тим, щоб видобути в народі його “душевні скарби”, його багаті в зародку ознаки культури і розвинути їх. Лише коли ми розвинемо народну культуру до високого рівня, думає Зоня, зможемо мати ту основу, ту “руку артиста”, яка доведе наших “гарних чоловіків” і “гарних жінок” до “остаточного викінчення”, до особистостей. А від таких людей, які “різьблять себе розумово”, збагачують “свого духа науками, мистецтвом і досвідами великих умів”, залежить прогрес народу. Своїми поглядами, ідеалами Зоня вся в майбутньому. А тим часом до реальної дійсності Зоня стоїть спиною і поки що не хоче включатися в корисну роботу для тих, що “мучаться сотками літ у багні”, бо не має такої ідеї, яка б “становила зміст її душі”.

Нареченому Олексі, який докоряє Зоні за бездіяльність, вона каже: “Я ще не знаю, Олексо, які вимоги поставить життя до моєї особи, одначе будь переконаний… що коли б воно жадало жертв і відречення, воно одержить їх від мене; але, будь певний, що це станеться без “музики й шуму”, бо тости не на часі, як і взагалі всякий “галас” противний мені до глибини душі” (ІІ, 335).

Зоню письменниця відділяє від національно обмеженої, галасливої буржуазної інтелігенції, яка скрізь і завжди проголошувала багато патріотичних (політичних і соціальних) гасел в ім’я “меншого брата”, а на ділі рвалася до “високих крісел” – державних посад (носієм подібних тенденцій виступає в повісті Олекса). Зоню письменниця наділяє великими потенціальними моральними силами й задатками. Та вся біда в тому, що Зоня, яка уміє аналізувати й оцінювати себе й своє оточення, не має де застосувати свої сили, не має кому приносити “жертви й відречення”, бо простого “приниженого й покривдженого в людських правах народу” вона не любить, “жахається того, що ще є неестетичне в низшім народі” (ІІ, 324), і тому не може “з ним брататися”. А чекати до тих пір, поки життя поставить якісь виняткові ідеї, що могли б заполонити душу

Зоні і розкрили б їй великі потенціальні можливості,- марна справа. Зрештою, й сама Зоня усвідомлює це, і її охоплює болісне відчуття самотності. “Мамо! – каже вона,- чи не було б воно ліпше зробити з мене вже з дитинства яку “ремісничку” і вислати в народ, щоб я попросту моїми спрацьованими руками від хати до хати приучувала селянських жінок до якого-небудь ремесла?

Кому я можу, отака, як є, користь принести? Мамо! Я турбуюся сама собою” (ІІ, 325).

До того ж Зоня при роздумах над життям відчуває, як нею починає оволодівати ще й почуття покори, зумовлене її релігійним вихованням вдома, те почуття, від якого дівчина так настирливо прагнула звільнитися раніше і яке весь час тяжіло над нею. Зоня не знаходить виходу із складних суперечностей, бо вона відірвалася від народу і навіть стоїть на грані зречення від своєї нації.

Устами матері Анни, яка пережила глибоку духовну кризу, письменниця висловлює глибокі й слушні думки: “Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір твої сили й розумові здатності на других – і ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути” (ІІ, 325). При цьому мати звертає увагу дочки саме на простий народ: “А народ шануй! Гляди-бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім і з розвагою заложенім саді – та зате стрінеш ти в лісі таку силу й потугу, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі іноді з подиву серце замовкне, і ти б чимраз глибше й глибше в ліс заходила… Це – той наш народ, моя доню!..

Народ шануй!!!” (ІІ, 326).

Отже, О. Кобилянська в повісті закликає позбуватися віросповідних забобонів, національної замкненості, обмеженості, будувати свої морально-етичні ідеали на широкій основі загальнолюдської культури й гуманізму. Але письменниця засуджує молодь за те, що та, відкидаючи забобонність і національну замкненість, втрачає і благородне почуття любові до свого “погорджуваного народу”, відривається від нього і губить ідейну основу й опору – ту провідну зорю, що неодмінно повинна світити інтелігенції в її патріотичній діяльності впродовж усього життя. Тільки той зможе прислужитися до “розвою своєї народності”, вивести народ до “сходу сонця”, хто любить його “несамолюбною”, “всеобіймаючою, жертовною любов’ю”.






Іван бунін легке дихання.
Найскладнішою постаттю у повісті “Ніоба” є Зоня