Міфологічний мотив старогрецьких часів у повісті “Ніоба”

Як видно з повісті “Ніоба”, О. Кобилянська дотримувалася думки, що попівське середовище на Буковині не може бути джерелом справді народної національної інтелігенції, бо в попівських родинах, як правило, панує моральний та інтелектуальний застій. Печать традиційної старо-світчини лежить на всьому укладі життя священика Яхно-вича. Виховання дітей у його домі було просякнуте, за словами сина Осипа, “релігійним фанатизмом”, “вузькими почуваннями” і “батьківським егоїзмом”. Цілком зрозуміло, що такий дух традиційної заскорузлості

у вихованні дітей перешкоджав тому, щоб із них виростали люди високого громадського обов’язку, такі особистості, на яких письменниця покладала великі надії в справі визволення народу, виведення його на широкі шляхи культурного розвитку.

У Яхновичів було дванадцятеро дітей. Анна, немов антична Ніоба, гордилась ними, віддавала їм свою безмежну материнську любов, хотіла всіх дітей вивести в люди. Та склалося так, що шестеро з них передчасно померли, інші пішли в життя манівцями, завдавши матері великих страждань. Використовуючи міфологічний мотив старогрецьких часів, О. Кобилянська дає порівняння долі матерів

двох різних епох, які “нагло втрачають дітей. Але в одної це лихо приходить від погорди та зневаги до богів, у другої – від фанатичної віри в них” .

Щастя дітей покірливі долі батьки розуміли вкрай обмежено. Мати дуже тішилася з того, що її найстарша донька, вийшовши заміж за таку людину, що забезпечила добробут сім’ї, стала доброю господинею, люблячою дружиною й матір’ю. Такими ж смиренними й покірливими матерями Анна хотіла бачити й молодших дочок. На зауваження Осипа, що з найменшої, обдарованої фантазією і талантом дочки могла б вийти артистка, мати з жахом відповідала: “Моя дитина? Попівська дитина? Ні, мій сину, з неї не вийшла б акторка! Вона, донька священика, внучка священиків, вона б ніколи не вийшла комедіанткою! її мати ніколи не дозволила б того б… Може б, була славна газдиня, як її бабуся або інші жінки священиків… Чи це не досить з жінки – вийти славною газдинею?” (ІІ, 307-308). Анна прагнула підкорити своєму впливові дочок, нівелювати їх характери. Коли в котроїсь із них починали виявлятися природні нахили, Анна не знаходила нічого кращого, як приглушувати “упір і запальчивість” і своїм материнським авторитетом “здавлювати” їх. У матері проявлялися риси того згубного деспотизму, про який у свій час дуже влучно сказав Д. І. Писарєв. “Шкідливим для. самостійного розвитку особистості,- писав він,- я вважаю деспотизм більш витончений (ніж деспотизм крутий і жорстокий, заснований на страху і підтримуваний мірами суворості.), на вигляд лагідний і гуманний, заснований на взаємній любові між деспотом і підвладною йому особою, підтримуваний розумовим впливом і моральними причинами… При лагідному деспотизмі… за дитину думають всі, крім неї самої; її бажанням запобігають в тих межах, в яких це вважається за потрібне, але її розумовим силам не дають ніякої поживи (крім великих істин прописів і підручників); ніщо не приводить її в зіткнення з дійсністю, ніщо не дає їй навіть слабкого уявлення про ту життєву боротьбу, яка неминуче жде її попереду” ‘. Нічим суттєвим не відрізнялося й виховання синів, яких батьки хотіли бачити пристосованими до життя, прагнули виховати їх у тому традиційному дусі, в якому колись виховувались самі і під знаком якого пройшло їхнє життя на селі. Та суспільно-громадські відносини уже надто змінилися, і, цілком зрозуміло, будувати своє життя за приписами патріархальних батьків було вже неможливо навіть для тих, хто ступив на попівську дорогу. Показовим з цього погляду є образ Василя. Проповідником ворожих народові ідей католицького панславізму Василь не став, коли отримав парафію. Але, піддавшись намові кліру, він прийняв целібат і тим самим відрізав собі шлях до особистого щастя. І Василь “не перша жертва й не остання; крім нього найдеться ще багато інших, котрі дадуться, в своїм ідеалізмі та своїм молодечім запалі, затягти й зігнути”,- каже письменниця (ІІ, 314).

Ставши священиком, Василь не примирився з тим, що його позбавили права на особисте щастя. Всупереч забороні, він живе з простою селянкою, але терпить велику ганьбу і від парафіян, і від батьків. У нього виникають тяжкі душевні колізії, бо “самота,- каже він сестрі,- приводить лише нещастя, приводить завсіди драми з собою, правда, не криваві й не все видимі й голосні, але, будь певна, не менше трагічні” (ІІ, 312). Церковні догми, релігійна мораль спотворили людську особистість, знищили її. “Хлопчиною хотів бідний на море йти,- каже про Василя сестра Ліда,- тим часом на суші навіки втопився…” (11,315).

Обмеженість домашнього виховання діти священика відчували тоді, коли ступали на самостійний шлях життя. Це зрозумів Василь, коли опинився в духовній ‘семінарії, це зрозуміли кожен по-своєму Олена й Андрюша, Осип і Зоня. Власне кажучи, у “Ніобі” О. Кобилянську й цікавить не стільки сам процес виховання молоді, скільки його наслідки. Тому вона не слідкує за тим, як складалися поняття добра і зла у дітей священика. Звідси вчинки деяких персонажів недостатньо вмотивовані. Стосується це насамперед Олени, яка надто швидко позбувається понять особистої чесності, сумління, порядності, стає крайньою егоїсткою.

Правда, в повісті зазначається, що прагнення Олени розвивалися у дусі настанов матері – мати “доброго мужа”. Цій меті не призвичаєна до праці Олена підкорила всі свої бажання. Опинившись у буржуазному середовищі в місті, вона швидко збагнула, що “шиттям суконь” ніхто не став ситий. Тут Олена й виявляє усі свої підспудні потяги, негативні риси характеру.






Харків моє рідне місто.
Міфологічний мотив старогрецьких часів у повісті “Ніоба”