Мое розуміння змісту вислову Г. Сковороди “Світ ловив мене і не спіймав”
Григорій Савич Сковорода народився 1722 року в селі Чорнухи на Київщині в сім’ї малоземельного козака. З раннього дитинства він виявив пристрасть до музики і співів, а ось грунтовну освіту у місцевій школі, де вчителем був паламар, здобути було важко, і батько, бачучи потяг сина до книжок, віддав його до славетної Києво-Могалянської академії. Там Сковорода був найкращим учнем, та богословського курсу не закінчив, священиком не став, бо манили його інші обрії: поїхав мандрувати по Європі. Маючи чудовий голос, музичні здібності, він міг би досягти
В город не піду багатий – на полях я буду жить, Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить. Бо міста, хоча й високі, в море розпачу штовхнуть, А ворота, хоч широкі, у неволю заведуть. Не бажаю наук нових, крім здорового ума, Крім розумностей Христових, бо солодкість там сама. (Переклад Валерія Шевчука)
На Харківщині розповідають, що Сковорода ледь
Не споживав м’яса, бо селяни, які годували мандрівника, і самі рідко бачили його; не пив вина, вдовольняючись сирівцем чи тистою водою з криниці; ходив у простому селянському одязі; спав влітку просто неба у садку або в лісі. Він був великою людиною і неабияким оригіналом. Двадцять п’ять років мандрував дорогами України цей незвичайний подорожній, Чернець без ряси, самітник, філософ, богослов і єретик, учитель, письменник проповідник, “мандрівний університет” – усе це поєднувалося в Сковороді. Його вітали архімандрити і єпископи, місцеві багатії намагалися влаштувати його життя, допомогти грошима, одягом, житлом, але він тікав у сільські повітки, роздавав речі, жив у пасічників у лісі. Дехто із доброхотів вбачав у цьому погорду, зневагу до себе. Незрозуміла поведінка Сковороди дратувала і шокувала обивательську натуру, але змінити щось у способі життя мандрівного філософа було неможливо. Світ з усіма його принадами не мав влади над Сковородою. Торбинка із шматком хліба і цибулиною, скрипка, декілька книжок, селянський сіряк, ціпок у руках – ось і все багатство Сковороди.
Вмираючи, Сковорода просив написати на його могилі: “Світ ловив мене і не спіймав”. Це була основа його життя. Філософ поставив стіну між собою і світом, віддаляв себе від щоденних пристрастей, турбот і проблем. У листі до Кирила Ляшевицького він писав: “Хай інші дбають про золото, про почесті, про Сардонаполові бенкети, про низькі насолоди, хай шукають вони народної прихильності, слави, ласки вельмож, хай одержать вони ці, як вони думають, скарби, – я їм не заздрю, аби я мав духовні багатства, й хліб духовний, і той одяг, без якого не можна увійти у вельми прикрашені чертоги небесного жениха”:
Взлети на небеса, у версальські хоч ліса, Одягни одежу злотну, Шапку царськую добротну, Як у серці нуда, буде тобі біда. Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий світ, Що тобі те помагає, Коли серденько ридає? Як у серці нуда, буде смерть і біда.
Після смерті Сковороди родичам-нащадкам не залишилося ніяких статків, але спадщина, яку дістала Україна – безцінна. Це його вірші, зібрані в книжці “Сад божественних пісень…”, збірка притч “Байки харківські”, а також багато філософських діалогів, бесід, трактатів, які довели, що українська земля може родити геніїв світового масштабу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)