Ми відповідальні за тих кого приручили (за комедією Б Шоу Пігмаліон)
Ми відповдальні за тих, кого приручили”, – з першого погляду здається, що це твердження є цілком справедливим та незаперечним. Особливо, коли ми говоримо про свійських тварин. Згадаємо нещодавню “моду” на собак агресивних бійцових порід, не призначених для домашнього утримання.
Через деякий час окремі представники “модної” породи опинилися на вулиці. Всю глибину трагедії навіть важко усвідомити, оскільки ці собаки з малих літ звикли до запаху та смаку крові. У даному випадку розстановка сил зрозуміла: людина – істота
Звісно, що відповідальність лежить тільки на людині. А як бути в тому випадку, коли людина сильна, людина, яка має багато можливостей, переслідуючи власні інтереси, надає допомогу іншій людині, причому наслідки цієї допомоги непередбачувані. Таке питання ставить Б. Шоу в комедії “Пігмаліон”. Проблема є, і реалізується вона в конкретній, можливо, не зовсім правдоподібній життєвій історії. Проте висновки робить кожен читач сам.
Отже, головний персонаж, завдяки якому стає можливий розвиток подій у п’єсі – вчений Хіггінс. У житті цієї
Хіггінс – талановитий учений і талановитий учитель. Це його стихія, його пристрасть, його любов та його життя. Очевидно, що весь навколишній світ він сприймає через призму своїх наукових інтересів. На цьому постійно наголошують місіс Хіггінс та місіс Пірс. Одного разу Хіггінс зустрів дівчину Елізу Дуліттл; і, відверто “кажучи, якщо б на місці Хіггінса був чоловік іншої духовної організації, ця зустріч перевернула його життя повністю. Хіггінс же не помічав навколо нічого й нікого. Усі люди для нього поділялися на дві категорії: ті, хто на інтелектуальному рівні, у порівнянні з ними знаходилися на нижчому щаблі і по суті були дурнями, і ті, хто становив для нього суто науковий інтерес. Він не звернув би увагу на бідну квіткарку, якщо б вона сама не проявила ініціативу. Захопившись честолюбними мріями Еліза прийшла до вченого з проханням навчити її правильній вимові. Вона мріяла змінити спосіб життя на кращий, працювати в магазині, а не на вулиці. Для здійснення цієї мрії не вистачало лише правильної вимови.
Хіггінс, знову ж таки, з експериментальною метою вирішив навчити Елізу. Певну роль в цьому відіграло й те, що він побився об заклад із колегою фонетистом Пікерінгом, що через деякий час бідна квіткарка розмовлятиме і поводитиметься не гірше, ніж герцогиня.; Місіс Хіггінс попереджає сина про небезпечні наслідки цього експерименту: ” Ти даш їй манери та звички світської дами, які позбавлять її можливості заробляти на життя, але не даш їй прибутків світської дами. І це ти називаєш перевагою?” Жінки інтуїтивно відчувають небезпеку, а, можливо, це голос гіркого життєвого досвіду.
Експеримент має доволі позитивні наслідки. Еліза починає розмовляти, як світська дама. Спочатку вона могла повідомити тільки про погоду, а коли мова йшла про речі далекі від цієї теми, бурхлива народна мовна стихія виплескувалась з її вуст. Як і передбачала місіс Хіггінс, виникла інша проблема.
По-перше, неосвічена квіткарка звикла до вищого світу, до шику, блиску, гламуру. На цьому етапі вона вже не могла уявити, що повернеться до старого життя. Особливо її вразила зустріч із колишніми подругами. Еліза спробувала звернутися до них, як до своїх, але не змогла. Тільки в цей момент вона відчула, наскільки змінилося її життя. По-друге, Еліза закохалася у свого вчителя, свого творця Пігмаліона. Ми бачимо, що, незважаючи на брак освіти, від народження дівчина мала гнучкий розум. Усі твердження Хіггінса були нею чітко проаналізовані. Висновок невтішний: фонетист – завзятий холостяк.
Все було б добре, але цих висновків Еліза дійшла не відразу. Вона намагалася хоч якось вплинути на Хіггінса: промовистими полум’яними промовами, шантажуванням, погрозами. “Арсенал вогнепальної зброї” дівчини вражає. Важко не погодитись, що тільки розумній людині в голову міг прийти план використати проти учителя його ж знання.
Еліза на підставі своїх здібностей та уміння люб’язно розмовляти з людьми вирішує дати оголошення в газеті з пропозицією навчити будь-яку провінційну дівчину розмовляти правильно: “Я дам оголошення в газеті, що ваша герцогиня – звичайна квіткарка, яку навчили ви, і що я зроблю те саме з будь-якої дівчини – півроку, плата за навчання тисяча фунтів”.
Еліза виросла емоційно, духовно, розумово. Те, що роками пригнічувалося дурним вихованням, миттєво відродилося і почало розвиватися відповідно до нових умов. Взаємини дівчини з учителем дійсно чимось нагадують наші взаємини з Богом, а ставлення до учителя – ставлення до Бога. Адже люди, не переобтяжені релігійним екстазом, посилають молитву у небо лише тоді, коли потрапляють у скрутні обставини. Але Хіггінс не Господь.
Люди кажуть, що кожному в світі дається рівно стільки випробувань, скільки він може витримати – не більше й не менше. Хіггінс дав своїй учениці не тільки знання, не тільки правильну вимову, але й обтяжливий багаж нових обов’язків, нових правил поведінки, нове середовище.
Драматург наголошував, що його п’єса має не прихований дидактичний зміст. Мабуть, саме з дидактичною метою він наводить паралель між життям Елізи та життям, з одного боку, її однолітків з іншого суспільного прошарку, а з іншого боку – людей її рівня. Згадаємо, хто були учні Хіггінса до Елізи? Колишні бідняки, яки завдяки своїй наполегливій праці, кмітливості змогли заробити гроші й перейти до класу еліти суспільства. Таким чином, навчання у вчителя фонетики було одним з останніх кроків у їхньому зростанні. З Елізою все відбувалося навпаки. Вона була навмисно відірвана від рідного грунту й пересаджена в нові штучні умови. Хіггінс дав їй поштовх змінити життя, але вона не була готова до таких бурхливих змін, тому й ображалася на свого Пігмаліона, бо, як героїня казки О. С. Пушкіна, хотіла ще більшого. її претензії були необгрунтованими.
Фактично Елізі пощастило, що знайшлися у світі люди, яким не була байдужою її доля. Так, вони переслідували свої суто наукові інтереси, але вони не покинули її після експерименту. Містер Пікерінг доволі активно фінансував оновлення Елізи, а потім допомагав їй у комерційних справах.
Отже, на мій погляд, коли йдеться про взаємини людей, принцип “ми відповідальні за тих, кого приручили” не завжди є справедливим. Кожна людина – це неповторна особистість. Якщо ця особистість має в собі сили постійно йти вперед, не зупинятися, не розчаровуватися у тому, що вже зроблено, то така особистість використає свій щасливий шанс у життя. Якщо ж людина звикла страждати й насолоджуватися стражданням, то вона чекає від оточуючих чогось, якогось дива, причому сама не докладає особливих зусиль для створення цього дива.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)