Літературна творчість Лермонтова в період юності

У юності Лермонтова не було світла і віри. Він виріс в душевній пустелі, і жив у ній, і сам себе на неї прирікав, і не міг з неї вибратися. Серед відчайдушною порожнечі тон життя, якій він жив, залишалося одне: зберегти те, що намагався знищити в своїх підданих Микола I, – свободу думки і духу. Зберегти інтерес до людей. Намагатися зрозуміти їх душі, їх трагедію. Це він і робив все своє життя. П’ятнадцятирічним хлопчиком він написав “Монолог”:
Повір, нікчемність є благо в тутешньому світі.

До чого глибокі пізнання, жага слави,
Талант

і палка любов свободи,
Коли ми їх вжити не можемо?

Ці рядки можна поставити епіграфом до всієї творчості Лермонтова. Серед його ранніх віршів чимало наївних, недосконалих, просто слабких, але в усьому, що він писав у юності, вже видно його особу; видно рано сформувався і рано зневірений людина.

Ми, діти півночі, як тутешні рослини,
Квітнемо недовго, швидко в’януть…
Як сонце зимове на сірому небосхилі,
Так похмуро життя наше. Так недовго
Її одноманітне теченье
І душно здається на батьківщині,
І серцю тяжко, і душа тужить

Кращі люди покоління Лермонтова справді “цвіли недовго”. Загинув

від сухот відданий у солдати поет Полежаєв, рано померли Бєлінський, Станкевич, Грановський, і сам Лермонтов не дожив до двадцяти восьми років. “Після декабристів, – пише Герцен, – всі спроби засновувати товариства не вдавалися дійсно; бідність сил, неясність цілей вказували на необхідність іншої роботи – попередньої, внутрішньої”. Цю “попередню, внутрішню роботу” виконував Лермонтов. У його віршах покоління усвідомлювало і починало розуміти свою трагедію:

Не знаючи ні любові, ні дружби солодкої,
Серед бур порожніх нудиться юність наша,
І швидко злоби отруту її похмурий,
І нам гірка охолов життя чаша,
І вже ніщо душі не веселить.

Так закінчується вірш “Монолог”, написане п’ятнадцятирічним хлопчиком. Це не звичайний юнацький песимізм; Лермонтов ще не вмів пояснити, але вже помітив і зрозумів, що людина не може бути щасливий, позбавлений можливості діяти. Через десять років після “Монологу” він напише роман “Герой нашого часу”, де пояснить психологію свого покоління і покаже безвихідь, на яку приречені його однолітки.

З тих пір, як п’ятнадцятирічний хлопчик зізнався: “У думці своє я створив світ інший” – до пострілу Мартинова пройшло всього Дванадцять років. У них вмістилася вся літературна життя Лермонтова. Сотні віршів, поеми, драми, повісті, роман – все написано за ці дванадцять років. І всюди – у віршах, в драматургії, в прозі – перед нами сам автор. Коли починаєш читати підряд твори Лермонтова, виявляєш, що він часто повторював, переносив з одного вірша до іншого цілі строфи, навіть сторінки. Наприклад, “Бажання”, про який ми вже говорили: “Відчиніть мені в’язниці” – написано в 1832 році, а в 1837 – “В’язень”, з тим же початком. У поемі “Ізмаїл-Бей” є дві пісні: одна з них, інакше оброблена, пізніше увійде до “Белу”, інша майже дослівно повториться в поемі “Втікач”. Арсеній з поеми “Боярин Орша” майже повністю вимовляє майбутню сповідь Мцирі:

Ти слухати сповідь і мою
Сюди прийшов! – Дякую.
Не розумію, що була
У вас за думка? – Мої справи
І без мене ти повинен знати,
А душу можна ль розповісти?
Ці повторення бентежать нас: як же так?
Навіщо він переписував сам себе?

Він не переписував. Він готувався. Багато його віршів, і цілі поеми, і цілі п’єси – це як би начерки, може бути, навіть чернетки його майбутніх творів. Деякі з них він встиг написати: поеми ” Демон “, “Мцирі”, роман “Герой нашого часу”. Але багато його книги не написані і не будуть прочитані нами ніколи. Майже завжди він писав про себе – і в той же час завжди готувався написати не про себе. Про людину свого покоління. Про героя свого часу. І, може бути, вся його поезія – підготовка до незбагненного підйому на вершину його прози. Досліди драматургії, перші прозові твори – це теж підготовка, теж начерки, ескізи, підхід до майбутнього герою роману.






Удаваний друг гірше підступного ворога.
Літературна творчість Лермонтова в період юності