Лірика Марини Цвєтаєвої (варіант 1)

Геній Марини Цвєтаєвої – у її силі і самобутності. У її творчості багато чого виходило за рамки звичних рамок, широко визнаних літературних смаків. Те ж можна сказати і про особистості поетеси, яка ще у ранній юності дала собі клятву зберегти вірність своїм почуттям, своїй справі поза залежністю від часу і обставин. Вже у перших цветаєвських віршах була невідома раніше у російській жіночій поезії твердість, різкість поетів-чоловіків. Такий був характер не тільки ліричної героїні її віршів, але і самої Цвєтаєвої. Традиційної жіночої слабкості,

витонченості і легкості вірша вона протиставила твердість духу і силу майстерності. Вірші були для Цвєтаєвої майже єдиним засобом самовираження. Тому у її ліриці така особлива довірчість, відкритість. Валерій Брюсов писав, що від її віршів буває іноді ніяково, начебто підглянув у замкову щілину. І дійсно, у віршах – все її життя. Незалежністю своєї творчості і усієї своєї життєвої поведінки Марина Цвєтаєва відстоювала право жінки мати сильний характер, відкидаючи устояний образ жіночності. Щастю бути коханою и кохати вона віддавала перевагу щастю волі. При всій своїй гордині, “віроломності” Цвєтаєва
може віддаватися короткій миті кохання.

Але у Марини Цвєтаєвої була своя свята заповідь: “Я і в передсмертній гикавці залишуся поетом!”, якої поетеса була вірна все життя. Може бути, тому розлука стала одним з основних мотивів лірики Цвєтаєвої. “Я не знаю жодного поета у світі, який би стільки писав про розлуку, як Цвєтаєва. Вона вимагала достоїнства в коханні і вимагала достоїнства при розставанні, гордо забиваючи свій жіночий крик усередину і лише іноді його не втримуючи”, – пише про неї Євгеній Євтушенко. От рядки з “Поеми Кінця”:

Наша вулиця! – Уже не наша… – Скільки разів по ній… – Уже не ми… – Завтра із заходу встане сонце! З Ієговою порве Давид! Що ми робимо? – Розстаємося.

І хоча вона розцінювала часом розставання як “надприродну дичину”, як “звук, від якого вуха рвуться”, вона завжди залишалася вірною собі. Марина Цвєтаєва говорила, що “глибина страждання не може зрівнятися з порожнечею щастя”. Цієї глибини в її житті вистачило сповна. Її життєвий шлях був дуже непростий. Живучи у складний час, Марина Цвєтаєва залишалася поетом, незважаючи на часто злиденне існування, побутові безладдя і трагічні події, що переслідували її. Цвєтаєва добре відчувала час, епоху, у яку їй довелось жити. Тому у її віршах таке внутрішнє напруження, надлам. Начебто передчуваючи свою трагічну долю, Марина Цвєтаєва пише такі рядки:

Христос і Бог! Я спрагу чуда Тепер, зараз, на початку дня! О, дай мені вмерти, поки що Все життя як книга для мене.

Смерть “у сімнадцять років”, про яку просить лірична героїня Цвєтаєвої, – це можливість уникнути багатьох майбутніх страждань. Що спереду? Яка невдача? У всьому обман і, ах, по всім заборона! – Так з милим дитинством я прощалася, плачу, У п’ятнадцять років.

Пророцтво своєї власної долі було не єдиним у творчості Марини Цвєтаєвої. Головним пророцтвом поетеси став вірш, який дуже часто цитується:

Моїм віршам, написаним так рано,

Що і не знала я, що я – поет, Що зірвався, як бризи з фонтана, Як іскри з ракет, Що увірвалися як маленькі чорти, У святилище, де сон і фіміам, Моїм віршам про юність і смерть, Нечитаним віршам! Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не бере!) Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Лірика Марини Цвєтаєвої (варіант 1)