Фолькльорні джерела повісті про добро і зло, любов і ненависть (Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”)
Фолькльорні джерела повісті про добро і зло, любов і ненависть (Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”)
Тут в небі тихо. Ані шум потічка,
Ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
Із того світу кличе його:
Йва-а-а!
Влітку 1910 року М. Коцюбинський відвідав Криворівню. Цей гуцульський край настільки вразив його (“Тут так гарно, що я не можу досита налюбуватися” – писав він), що через рік письменник повертається, щоб ближче познайомитися з життям гуцулів, з їх фольклором та відповідною літературою.
У творі ми бачимо ніби три часових розрізи: дійсність кінця ХІХ – початку ХХ століття, пізнє середньовіччя, коли ідеал кохання ставився понад життя, та тисячолітньої давності народні вірування, що, як тіні, супроводжують героїв твору.
До речі, слово “тіні” проходить
Проблеми, поставлені в повісті – вічні у своїй контрастності: життя і смерть, кохання і ненависть, добро і зло.
Головний сюжет нагадує шекспірівський: діти з ворогуючих родів Палійчуків і Гутенюків (такі собі гуцульські Монтеккі і Капулетті) кохають одне одного і гинуть, майже не зазнавши щастя. Але цим паралель вичерпується.
Кохання Івана та Марічки розцвітає не за стінами середньовічних замків, а як дика квітка у полонині, серед незайманої природи та різних духів, що за повір’ями існують поряд з людиною. Воно більш живе, хоч і казкове. І причини загибелі карпатських Ромео і Джульєтти інші, ніж у Шекспіра. Молодят розлучають соціальні проблеми: Іван змушений іти на заробітки, а Марічка в цей час випадково гине у водах бурхливого потоку. Мрія розбивається об скелі реальності. Це вже не зовсім по-шекспірівськи – таке ми зустрічаємо в народних творах.
Іван та Марічка – діти природи. Природа і людина в фольклорі часто постають нерозривним цілим. Краса оточуючого світу породжує музику (до речі, підказану Іванові казковим Щезником), а Марічка засіває своїми співанками гори і полонини – і зростають ті співанки квітами. А рушійна сила цього – кохання, що є утвердженням людської духовності, любов до всього живого, до природи і життя, до добра в усіх його проявах.
Підкреслюється ця істина в повісті за допомогою контрасту. Поряд з чарівним, як пісня флояри чи трембіти, коханням Івана та Марічки ми бачимо любощі Юри та Палагни, приземлені, якісь фізіологічні, не більше. Хіба не так у “Лісовій пісні” Лесі Українки поряд з Мавкою з’являлася Килина? Та як в народній поезії, попри зовнішню трагічнісь розв’язки, світле, високе та духовне перемагає.
Іван іде за Марічкою, іде в гори, без жалю полишаючи світ Палагни, де він був чужим, і зливається з природою, переходить у казку. Палагна залишається жити, але перемога – на боці Івана.
Протягом всього твору реальне переплітається з фантастичним, християнство – з язичництвом, як сплітаються вони у народних віруваннях того краю. Хто може впевнено сказати, обличчя саме якого Бога бачила Марічка під спів Іванової сопілки?
Коли гине Марічка у хвилях потоку, Іван чує її голос далеко на полонині, він іде назустріч коханню і смерті чи то за нею, чи за нявкою, зустрічає чугайстира і рятує від нього свою кохану, як духовне від бездуховного, добро від зла.
Переплетення казки і реальності перетворює Івана і Марічку з реальних людей на пісню, на легенду. Вони навіть ніби не помирають – переходять у якусь іншу форму існування, і продовжують існувати серед тіней забутих предків.
Читач же захоплюється ними, прагне підхопити тінь їхнього кохання, прапор людської духовності і краси.
Ні, не забуті предки…
Пісня любові гуцульських Ромео і Джульєти дійшла до нас, як доходить поезія Сафо, музика Паганіні, полотна Леонардо да Вінчі.
І дай, Боже, щоб жили в нашій душі Іван і Марічка, а не Юра і Палагна!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)