Фантазія Гофмана
Фантазія Гофмана в усьому її багатстві й винахідливості розкривається в повісті-казці “Золотий горнець” (1814) – одному з найвідоміших його творів. Тут виразно проявляється ще одна її істотна властивість: за всієї своєї капричіозності, вона пов’язана з життям, з реальною дійсністю. Як писав Гейне про Гофмана, протиставляючи його Новалісу, він “зі своїми примхливими карикатурами завжди й незмінно тримається земної реальності”. Сам Гофман заявляв: “Я гадаю, що основа небесної драбини, по якій фантазія піднімається у вищі сфери,
Ця пов’язаність реального і фантастичного лежить в основі художнього ладу повісті, у своєрідній двоплановості його образів: сірий архіваріус Ліндгорст в іншому, фантастичному плані – могутній Саламандер (дух вогню), пересічна вулична торговка Ліза перетворюється на могутню чарівницю, породжену силами зла. І як зазначив у своїй монографії про Гофмана відомий
Дія твору відбувається в сучасності, в місті Дрездені, котре описане з такою точністю, що за цим описом, як кажуть німецькі дослідники, можна реставрувати топографію тогочасної столиці Саксонії. Герой твору студент Анзельм належить до тих героїв Гофмана, що живуть у двох світах, точніше ж, він знаходиться на роздоріжжі між двома світами, і за його душу ведеться між ними запекла боротьба. Перший із цих світів, реально-побутовий, представлений конректором Паульманом, його дочкою Веронікою і реєстратором Геєрбандом; це світ гофманівських філістерів з усіма їхніми характерними ознаками. Другий, романтично-фантастичний світ – це архіваріус Ліндгорст, його дочка, золотисто-зелена змійка Серпентина та дві її сестри; власне, це їхнє інобуття, а їхній дійсний світ – фантастична Атлантида, царство гармонії і красиві
Головний герой повісті Анзельм далеко відходить від стереотипу романтичного героя. Він не виявляє ні сили духу, ні палких пристрастей, він цілком залежний від дії зовнішніх сил. Це досить буденна фігура, дивак і невдаха, але в душі він поет, що й відкриває йому доступ у романтично-фантастичний світ. Боротьба за його душу, що велася між Веронікою і Серпентиною й тими силами, що стояли за ними, завершується перемогою Серпентини, що в плані символічному прочитується як перемога поетичного покликання героя.
Основний сенс твору Гофман розкриває в останніх рядках, де архіваріус Ліндгорст звертається до автора з такими словами: “Годі, годі, мосьпане! Чого ви побиваєтесь? Хіба ви самі не були щойно в Атлантиді і не маєте там принаймні гарненького хутірця як поетичного маєтку вашої душі? І взагалі, хіба ж Анзельмове щастя – щось інше, як не життя в поезії, якій відкривається найглибша таємниця природи – священна єдність усіх речей?”
Фантастика Гофмана набирає відчутно іншого змісту й характеру в наступний період його творчості, коли з’являються такі твори, як “Нічні повісті” (1816), роман “Елексири диявола” (1815-1816), повісті “Пригоди Сільве-стрової ночі”, “Магнетизер” та ін. Із неї зникає елемент іронічної гри, що іскриться насмішливим гумором, натомість з’являється похмурий “готичний” колорит, атмосфера зловісності й страху. У творах Гофмана цього періоду оживає традиція “готичного роману”, що дружно констатується дослідниками; завершене втілення вона знаходить у романі “Елексири диявола”, який небезпідставно називають одним з кращих “пізньоготичних” романів.
У зазначених творах міняється місце дії, розігрується вона тепер не в містах чи фантастичних Атлантидах, а в феодальних замках, у монастирях, князівських резиденціях, в горах і лісах. Інші тут і персонажі: не філістери, смішні в своїй обмеженості й самовдоволенні, але незлісні, і не фантазери-ентузіасти, а представники феодальних родин, обтяжених злочинами, ченці-відступники, двійники й привиди. В цих творах висловлене й інше світосприйняття, його домінуючий мотив – “неподільне панування над людською долею безпощадної у своїй жорстокості демонічної стихії. Людина, яка потрапляє під її згубний вплив, видається Гофманові “сліпою іграшкою безжалісного фатуму”. “Героєві цих творів не судилося знайти ніде спокою, йому загрожують страшні привиди, таємничі нічні голоси сковують йому душу жахом, страх смерті не дає йому ані хвилі відпочинку” (А. Шамрай).
“Чорні” романи й повісті Гофмана говорять про всесилля зла, повінь зла, яка проникає всюди – в князівські покої, затишні бюргерські будиночки, замки родовитих аристократів, під монастирські склепіння. В повісті “Майорат” розповідається про жахливу ворожнечу між бра-тами-аристократами, яка завершується тим, що один брат вбиває іншого, і на його нащадків падає прокляття, їх переслідує привид вбивці. Кошмарної фантастики сповнена інша з “нічних повістей” Гофмана, “Пісочна людина”, оповідання “Магнетизер” та інші твори. Концентроване втілення ці мотиви, “нічна сторона” буття й людської душі знайшли у романі “Елексири диявола”, про який Гейне писав у “Романтичній школі”, що в ньому “зосереджене все найстрашніше й найжахливіше, що тільки може придумати людський розум”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)