Духовні шукання і відкриття князя Андрія Волконського
Герої Л. М. Толстого дуже важко піддаються однозначному визначенню. Вони не діляться на гарних і поганих, добрих і лютих, розумних і дурних, вони просто живуть, шукають, часто помиляючись у своїх пошуках.
Князь Андрій Волконський – одна із найяскравіших і найтрагічніших фігур роману “Війна і мир”. З першої своєї появи на сторінках твору і до смерті від ран у домі Ростових життя Волконського підпорядковане своїй внутрішній логіці.
І у військовій службі, і в політичній діяльності, і у світі, і, що саме дивне, у коханні Андрій залишається
Людина з тверезим і скептичним розумом, князь Андрій не міг знайти собі місця в середовищі брехливого користолюбства й улесливого кар’єризму, що панували у світському і військовому житті. Його патріотизм і відповідальність за справу найбільш яскраво виявляються на службі в Сперанського й у війні 1812 року: “Він весь був відданий справам свого полку, він був турботливий про своїх людей і офіцерів і ласкавий із ними. У полку його називали “наш князь”,
Ним пишалися і його любили”. Але поступово він дійде висновку, що усі його старання – не більш ніж суєта.
Життєвий шлях князя Андрія – це історія розчарувань, але одночасно й історія розуміння сенсу життя. Волконський поступово позбавляється ілюзій – прагнення до світської слави, військової кар’єри, до суспільно корисної діяльності. Він у суперечці з П’єром заперечує можливість перетворень навіть у межах маєтку. Проте сам реформує своє господарство і відпускає селян на волю, що було на той час нечуваним нововведенням.
Головне в натурі Андрія Волконського – чесність і щирість, тому він боїться гучних слів і обіцянок. Краще мовчати і не діяти, а якщо щось робити, то теж без зайвих слів.
Навіть із Сперанським він поводиться насторожено, хоча в душі вітає його починання.
Всякі ж розмови про любов до “ближніх” князь вважає святенництвом. Любити треба в першу чергу себе і своїх рідних. А шануючи себе і роблячи по честі, людина неминуче буде корисна людям, у всякому разі, не нашкодить їм. Відповідальність за інших людей Андрій вважає непомірним тягарем, а прийняття за них рішень – безвідповідальністю і самозакоханістю.
Періоди розчарувань заміняються в князя Андрія періодами щастя і духовного відродження. Таким щасливим часом були для нього бої при Аустерлиці, служба у військовій комісії, кохання до Наташі. Але на зміну цим щасливим хвилинам знову приходило внутрішнє спустошення і розчарування.
Одне із найважливіших питань, що мучили Андрія Волконського, було питання про місце людини в житті. Він переконується в тому, що усе відбувається не за велінням героїв і вождів, а саме собою, випадково або по волі рока.
Особливо яскраво ця істина відкрилася йому напередодні Бородінського бою. Чесний і відвертий перед собою, Андрій хоче такої ж відвертості і ясності в очікуваних подіях: “Коли війна тепер, так війна. Війна не люб’язність, а найбридкіша справа в житті, і треба розуміти це і не грати у війну”. Він осягає цінність життя окремої людини, від маршала до солдата.
Поранення і передсмертні міркування перевертають свідомість Андрія. Для нього прояснюється те, що він завжди в собі носив, але не випускав назовні – розуміння простоти життя і любові як головної цінності, яка робить людей людьми. Умираючи, він прощає і Наташу, і Анатоля Курагіна, і весь світ із усіма його вадами.
Андрій Волконський пройшов шлях від честолюбного егоїзму і гордості до самозречення. Його життя – це еволюція гордині людського розуму, який опирається несвідомій доброті і любові, що і складають сенс життя людини. Самотній і самолюбний герой, нехай навіть дуже розумний і у всіх відношеннях позитивний, на думку Толстого, не може бути корисний цьому світові.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)