Чому гине Оксана, героїня драматичної поеми Лесі Українки “Бояриня”
Часто трапляється так, що геніальні твори довгий час не можуть побачити світ. Чому? Тому що відображена в них життєва правда не дає спокою тим, хто має владу. Така доля очікувала на драматичну поему Лесі Українки “Бояриня”.
Драма була написана далекого 1910 року за три дні під час лікування в єгипетському місті Гелуані. Неодноразово в своїх листах письменниця говорила, що саме далеко від батьківщини, її серце охоплювало дике бажання знову побачити рідні простори. Не полишає її в той час і думка про долю України. Ми бачимо, що всі ці мотиви
Вперше надрукована “Бояриня” була у 1914 році, і з того часу знаходилася під негласною забороною. Письменниця порушила тему, яка довгий час залишалася під табу.
У поемі вона змалювала колоніальне становище України в складі Росії після сумнозвісного возз’єднання. Знесилена, розшматована боротьбою з польською шляхтою Україна в 1654 році підписала з Росією військовий союз, зберігаючи при цьому свою автономію. Проте поступово російський царат почав урізати права козацької держави. Московський цар Олексій першим проявив до України ставлення як до завойованої території. В одному
Незадовго після того московські духовні ієрархи пускають вигадку, нібито українці хрещені не так, як росіяни, а по-поганськи. Спочатку знищуються всі книжки, надруковані українською мовою, а. пізніше ліквідується і українська церква як самостійна. Цар російський проголошує себе ” його величністю всія Русі”. Розпочинається царське правління в Україні: збори податків, розміщення косистентів по містах і селах, обсадження полків московськими офіцерами, використання українського лицарства в загарбницьких війнах. Події драми відбуваються у період, названий добою Руїни, коли представники козацької старшини на чолі з гетьманом П. Дорошенко намагаються виправити помилку, зроблену Б. Хмельницьким. Але багато було таких, що не пішли на порушення клятви, підписаної гетьманом 1654 року.
Українці свято ставилися до клятви, її порушення вважали великим гріхом. Наприклад, у своєму посланні, зверненому до дітей, Володимир Мономах писав, що не можна дати слово, а потім відмовитися від нього. Але він також і зазначав, що клятву треба давати тільки в тому випадку, коли ти впевнений у своїх словах. Так чи інакше, проте герой драми, Степан, ховаючись за святість клятви, мовчки гнув спину, терпів приниження, вважаючи це жертвоприношенням і єдиною можливістю прислужитися Вітчизні. Проблема полягала в тому, що він одружився з українською дівчиною Оксаною та забрав її у Московщину.
Коли вони тільки познайомилися, Оксана вважала, що вона знайде щастя у будь-якому куточку всесвіту, аби милий був поруч. Вона відповідає взаємністю на почуття Степана і вирушає з ним у далеку подорож. Вона наївна думала, що українці та росіяни мають однакові звичаї. Приваблювало її і те, що руки Степана були чистими від крові:
Простягне руку лицар, щоб узяти
Мене до танцю, а мені здається,
Що та рука червона вся від крови,
Від крови братньої… Такі забави
Не веселять мене… Либонь, ніколи
Не прийняла б я перстня з руки
Такого лицаря…
Проте реальність виявилася набагато гіршою за найсміливіші та найтривожніші очікування. Мати Степана пояснює, що вони тут зайди, тому повинні виконувати чужу волю, незважаючи навіть на те, що їх принижують та ображають: “…з вовками жий, по-вовчи й вий…”. Дрібні побутові деталі поступово починають дратувати Оксану. Вона не звикла до того, що жінки повинні жити лише в теремах, не мають права бути в товаристві чоловіків. Оксана не розуміє, чому необхідно одягати чужий одяг, адже вона може ходити у своїй одежі. Саме у цьому одягу покохав її Степан, а ці “шарахвани”, здається, сковують волю. Ці дрібні, на перший погляд, деталі примушують Оксану по-іншому подивитися на чоловіка. Відбувається переоцінка його якостей. Вона згадує, що під час шлюбної церемонії він убрався в “боярське фантя”:
От як стояв зо мною під вінцем
У кармазиновім жупані. мамо,
Ото був…
Пояснення матері, що він не міг нехтувати царським одягом, Оксана не сприймає: “Хіба ж то сором, якби він по – козацькому вбирався?” Подальші події тільки підтверджують, що чоловік не такий, яким вона його собі уявляла. Так, його руки не були забруднені у кров, але відвертій боротьбі він віддавав перевагу слухняності. Свою гідність він проміняв на боярське вбрання. Поки це безпосередньо не стосувалося Оксани, вона мовчки терпиш. Ллє коли її примусили вийти до бояр, її душа не витримала. Копа жахається слів Степана, що своєю відмовою вийти до бояр накличе біду па родину. Боярин сприйме відмову за зневагу до себе, донесе царю, “а там уже й готово слово й діло”. Степанові теж дуже тяжко тут:
…Ось ти млієш
3 огиди, що тебе якийсь тим дід
Торкне губами, а як я повинен
“Холопом Стьопкою” себе взивати
Та руки цілувати, як невільник,
То се нічого?
Із зізнань Степана та спостережеш. Океани перед нами постає гнітюча атмосфера московського царського двора. Невід’ємними рисами способу його життя є шпигунство, доноси, хабарниці по, катування, зневага і потоптання елементарних людських прав. Чим більше Оксана пізнає московське життя, тим більше вона сумує за батьківщиною. Поступово цей сум переходить у хворобливий стан. Оксана зізнається чоловікові, що гине й в’яне, бо жити так не може.
Вони довго думає, як можна виправити ситуацію. На її погляд, єдиний вихід – це бігство. Але переляканий Степан ніколи не погодиться на це. Звісно, він стверджує, що не може порушити клятву, але за цими словами криється лише тільки страх пригнобленої людний, раба. З іншого боку, він не може дивитися, як поступово гине його жінка. Тоді він звертається до Оксани з пропозицією їхати додому, пояснюючи це тим, що на “Вкраїні утихомирилося”. Тепер гірка принда розкривається перед очима Оксана: той, кого вона вважала лицарем з чистими руками, насправді виявився справжнім зрадником. Ті руки, які раніше були для неї чистими, насправді були покриті іржею, як на тій старій шаблі, яка прикипіла до піхви вдома v батька. Так само, як і та стара щабля, яку вже не можна було використовувати до бою, Степан зрікся боротьби.
Фінал поеми наводить на думку, що Оксана все-таки загинула, оскільки опинилася в ситуації, несумісній із життям. Вона, можливо, вже й не кохала чоловіка, оскільки побачили ницість його вчинків та життя. Вона була вільною пташечкою, яку заточили в темну клітку. Вирватися з тієї клітки не було можливостей, бо стримувала клятва, дана чоловікові під вінцем. І жити так вона не могла, тому що була вільною пташечкою, яка понад усе на світі любила рідні простори. Напевно, тому її останні слова були звернені до сонця, яке побачить Україну:
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну – привітай!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)