“Бережіть у собі людину!” (за творами А. П. Чехова)
Є у світі цінності, над якими не владний час: світ, що оточує нас, з його сонцем і небом, із шурхотінням листя в лісі, із шумом морського прибою, і світ, що в кожному з нас. Світ з його моральними цінностями, розумінням добра і зла, любові і ненависті, відваги і підлоти, безкористя і егоїзму. Ці моральні закони вироблено століттями, передано з покоління у покоління, їх зберігають у сім’ях та заповідають дітям, вони переростають у рядки державних кодексів,
Дещо змінюючись зовні, моральні закони постійні у самій своїй суті, допомагаючи зберегти
Майже століття відділяє нас від дня створення цих невеличких за обсягом, але таких глибоких за змістом оповідань. Антон Павлович Чехов. Насмішкуватий і гнівний, іронічно усміхнений і сумний. Доктор не тільки за медичним фахом своїм, але й за хистом, за покликанням – викривати людські вади і недоліки, лікувати хвороби суспільства, викорінювати їх причини.
Треба пам’ятати життєве кредо письменника: “У
Детально і точно, як в історії хвороби, крок за кроком показує Чехов, як сумлінний земський лікар, інтелігентна людина Дмитро Іванович Старцев (оповідання “Іонич”) перетворюється на звичайного користолюбця, що бачить вже не хворих, а “різнокольорові папірці”, які він рахує увечері, а за ними – чергову нерухомість, яку купить у місті. Неправда, що його романтичне кохання до Катерини Туркіної – з поїздкою на кладовище, з турботами про фрак – закінчилось відмовою дівчини на пропозицію руки і серця. Кохання його закінчилося на коротенькій фразі: “А посагу дадуть, мабуть, багато!” Закортіло прибутку – проміняв щастя самовідданої праці на життя лікаря з “великою практикою”, розучився ходити пішки, став товстий. І – страшенна чеховська деталь! – втратив не тільки здоров’я, нормальне обличчя, голос, але й саме ім’я. Воно перетворилось на прізвисько – “Іонич”. Як попередження можливості, автор поставив його на початку оповідання.
У кожній людині, як би глибоко часом він її не ховав, горить іскорка доброти, прекрасного. За потрібних обставин вона розгориться в яскраве полум’я. Зумій зберегти цей вогник – буде тепло й світло від нього тобі й людям.
Учитель грецької мови Бєліков – людина у футлярі, живий циркуляр “як би чогось не вийшло”, який добровільно закрив себе від вируючого навколо життя. Навіть важко сказати про нього це слово “закохався”. Але була фотографія Вареньки на його столі, сказав же він перший, може, в житті, комплімент, що “малоросійська мова своєю ніжністю та звучністю нагадує давньогрецьку”… (“Людина в футлярі”)
Збережи він у собі це світло, не подумай: “Одружишся, а потім раптом потрапиш до якоїсь історії”, – хто зна, чим би закінчилось це оповідання? Але не зумів переступити створений ним же самим бар’єр умовного – і опинився в домовині, як в останньому своєму футлярі. Здавалось би, вся історія. Якийсь дрібний конкретний випадок, може, навіть утрироване зображення. Але подивіться, як нас – нас теж! – застерігає мудрий Чехов: “А скільки ще таких людей в футлярі залишилось, скільки їх ще буде!”
Мета в житті повинна бути у кожного. Це його дороговказна зірка, те, що надає сили, а іноді й саме бажання жити. А ще – це той індикатор, яким ми визначаємо суть самої людини.
Мета Миколи Івановича Чимши-Гімалайського (“Агрус”) – земельна ділянка, обов’язково з агрусом, яку треба купити будь що, навіть доводячи економією до смерті власну жінку, шматок землі, який закриє собою весь світ, майже як нова шинель гоголівському Акакію Акакієвичу.
І ось – досяг! І нічого більше не треба. Життя зупинилось. Перше, що кидається у вічі братові: куховарка, “схожа на свиню”, собака “теж схожий на свиню”, сам хазяїн ось-ось “хрюкне у ковдру”. Його лагідність та скромність зникли, перетворилися на панську благодійність. Як бачиш цю щасливу людину, задоволену своїм життям, тебе охоплює “важке почуття, близьке до відчаю”.
Справді, людині, особистості “потрібні не три аршині землі, не маєток, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити усі властивості й особливості свого вільного духу”. Кохання, найособистіше, най інтимніше почуття, що визначає значною мірою шлях людини, окрилює її великою силою.
Розумна, порядна людина Альохін покохав жінку свого знайомого, знає про її почуття до нього, але… “Ми лякалися всього, що могло би відкрити нашу таємницю нам же самим”. І зовсім не тому, що існував обов’язок перед родиною Ганни Олексіївни, побоювання вчинити комусь лихе, але. Передусім, лякались змін, відповідальності за ці зміни у своєму житті, у житті коханої людини. І тільки розлучаючись назавжди, раптом зрозуміли, що, коли кохаєш, то “треба йти від вищого, від більш важливого, ніж щастя чи нещастя, гріх чи добродійність у їхньому банальному розумінні”.
А ось герої “Дами з собачкою”, здавалось би, назавжди занурені у банальності, що живуть – навіть не живуть, а існують – умовним чужим життям (“філолог, але служить у банку”, “його одружили”, “не полюбляв бути вдома”, “ніяк не могла пояснити, де служить її чоловік”, знала тільки, що він за вдачею лакей”), чинять такі ж помилки (їсть кавун, коли у жінки погано на душі), раптом прокидаються для справжнього, нового життя, отримуючи сили.
Запалає вогник душі, народжується нове життя – “все, що було для нього важливо, цікаво, необхідно, у чому він був щирий і не брехав собі, що було зерном його життя”. Вони поруч, як дуже близькі, рідні люди, “вони пробачили одне одному те, чого соромилися у своєму минулому, вибачали все зараз і почували, що це кохання змінило їх обох”. І нехай ще багато випробувань чекає на шляху цих людей, ми віримо, що вони зможуть їх здолати, тому що змогли зберегти своє почуття, те людяне, що повинно бути у кожному з нас.
Щоб зватися людиною, за Чеховим, треба мати сміливість і силу, рішучість вибору свого життєвого шляху, бажання віддавати себе людям.
Піде з батьківського дому, створеного для неї затишного кола, так і не ставши жінкою дуже “позитивного нареченого” Надя Шуміна; піде у невідоме створювати свій “вишневий сад”, свою красу і свіжість Аня Ранєвська; житимуть і працюватимуть для людей три сестри Прозорови, так і не прийнявши світ банальності та зла, зумівши зберегти в собі цю атмосферу добра і розуміння людей.
Саме вони, особистості, що зберігають у собі щось власне, а не “душеньки”, що сліпо наслідують чуже, не “хамелеони”, що міняють думки і погляди”, не “стрибухи”, що вишукують десь чогось і не бачать під носом справжньої людини, примушують нас замислитись над важливими питаннями.
“Бережіть у собі людину!” – закликає мудрий і дуже добрий Антон Павлович Чехов. І ці слова, що пережили століття, живуть у кожному з нас, роблячи читача кращим, сильнішим, людянішим.
У цьому й сенс літератури – не тільки відбиття дійсності, що пропущено крізь серце письменника, не тільки ілюстрація до тих чи інших відрізків часу у житті нашого суспільства, що вивчають за шкільною програмою. У цьому сенс її моральної, виховної ролі, її уроків у житті кожного з нас. Це боротьба літератури за формування людської особистості, за збереження найкращих якостей людини у будь-яких випробуваннях.
Недарма ж у В. Висоцького:
Если, путь прорубая отцовским мечом,
Ты соленые слезы на ус намотал,
Если в жарком бою испытал, что почем, –
Значит, нужные книги ты в детстве читал.
До таких книг я відношу і твори Антона Павловича Чехова.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)