“Запахи – Історія одного вбивці” Книга друга

В той час, коли Лора Ріші разом зі своїм батьком полишали Грас, Гренуй перебував в іншому кінці міста, мацеруючи жонкіль у майстерні пані Арнульфі. Він був сам і в доброму гуморі. Його перебування в Грасі доходило кінця. День тріумфу був попереду. В повітці, в оббитій ватином скриньці, лежало двадцять чотири малесенькі пляшечки з краплинами аури двадцяти чотирьох дівчат – найцінніші есенції, здобуті Гренуєм минулого року методом холодного жирового анфлеражу тіла, настоювання волосся та одягу, вимивання та дистиляції, А двадцять п’яту,

найсмачнішу й найважливішу есенцію він хотів отримати сьогодні. Вже приготував горнятко із старанно очищеним жиром, хустину із тоненького полотна, цілу сулію спирту для цієї останньої путини. Грунт було прозондовано якнайдетальніше. На небі зійшов молодик.

Гренуй зрозумів, що спроба злому в добре захищений маєток на вулиці Друа була б безглуздою. Тому хотів ще присмерком, поки не зачинять ворота, шаснути на подвір’я й під прикриттям відсутності власного запаху, що наче шапка-невидимка охороняла його від сприймання людиною й твариною, заховатися там в якомусь закутку. Пізніше, коли всі поснуть, він, ідучи за компасом свого

носа, підніметься в її кімнату. Обробить усе там, на місці, промащеним полотнищем. Тільки волосся й одяг, як завжди, забере з собою, оскільки ці речі вимивалися винним спиртом, що було набагато зручніше робити в майстерні. Кінцеву переробку помади та видистилювання концентрату він планував на наступну ніч. І якщо все мине добре – а в нього не було жодної причини сумніватися в тому, – тоді післязавтра, будучи власником всіх есенцій для найкращих парфумів світу, він залишить Грас найза-пашнішою людиною на землі.

Ополудні він упорався зі своїм жонкілем. Погасив вогонь, накрив жировий казан і вийшов з майстерні провітритися. Вітер був західний.

Вже з першим подихом вітру Гренуй помітив, що чогось бракує. Атмосфера була не в порядку. В повітряній сукні міста, у цій тисячо-ниттям зітканій вуалі, бракувало однієї золотої нитки. Останніми тижнями ця запашна нитка стала такою міцною, що Гренуй чітко відчував її навіть за містом, біля своєї повітки. А зараз нитки не було, зникла, найінтенсивніше принюхування не допомагало. Гренуя ледь не паралізувало від страху.

Вона мертва, майнуло йому. Потім подумалося ще жахливіше: мене випередив хтось інший. Хтось інший зірвав мою квітку і переніс її пахощі на себе! Гренуй не скрикнув, надто вже великим здавалося потрясіння, але цього було достатньо для сліз, що зібралися в куточках очей і раптом покотилися обабіч носа донизу.

Із першим щебетом птахів – отже, задовго до світанку, – Гренуй підвівся й довершив свою роботу. Розгорнув полотно й здер його, неначе пластир, з мертвої. Жир легко відокремлювався від шкіри. Тільки в западинках тіла лишалося дещо, й він збирав його лопаточкою. Останні мазки помади Гренуй витер Лориною спідньою сорочкою, протер усе тіло з голови до ніг, старанно визбируючи рештки її аромату. Тільки зараз була вона для нього по-справжньому мертва, зів’яла, бліда, як відходи цвіту.

Він кинув спідню сорочку в ароматизовану полотнину, в якій вона жила й далі, туди ж поклав і нічну сорочку з волоссям і, скрутивши все в тугий пакунок, затиснув його під пахвою. Він не потрудився навіть прикрити труп. І незважаючи на те, що чорнота ночі поступово перетворилася на сірість світанку, аж у кімнаті почали вимальовуватися контури предметів, Гренуй більше жодного разу не глянув на ліжко, аиИ бодай уперше й востаннє побачити Лору очима. Його не цікавив її образ. Вона більше не існувала для нього як тіло, а лише як безтілесний запах. А запах Гренуй тримав під пахвою.

Він тихо підтягся до підвіконня і спустивсь драбиною на подвір’я. Стало знову вітряно, небо проясніло й сіяло на землю холодне темно-синє світло.

Півгодини по тому наймичка розпалила на кухні вогонь. Коли, вийшовши з хати по дрова, вона помітила приставлену драбину, то була ще надто заспана й не звернула на це ніякої уваги. На початку сьомої зійшло сонце. Величезне й золотаво-червоне піднялося воно з моря між обома Лерінськими островами. На небі не було жодної хмаринки. Починався яскравий весняний день.

Антуан Ріші, кімната якого виходила вікном на північ, прокинувсь о сьомій. Він уперше за кілька місяців чудово виспався й, усупереч своїй звичці, ще чверть години полежав у ліжку, потягуючись, покректуючи від задоволення і прислухаючись до приємної метушні на кухні. Коли він потім устав, і широко розчинивши вікно в сонячний ранок, вдихнув на повні груди запашного ранкового повітря й почув рокіт морського прибою, його добрий настрій уже не знав меж. Випнувши губи дудочкою, Антуан Ріші почав насвистувати бадьору мелодію.

Насвистував він і вдягаючись, насвистуючи, вийшов з кімнати й пружною ходою наблизився до покоїв доньки. Постукав у двері. Постукав ще раз, зовсім тихенько, щоб її не налякати. Відповіді не було. Ріші посміхнувся. Він добре розумів, що вона ще спить.

Обережно просунув він ключа в замкову шпарину, тихо, зовсім тихо відімкнув двері, аби не злякати доньку, прагнучи ще сплячою застати в ліжку й розбудити своїми поцілунками, ще раз, востаннє, до того, як віддати іншому чоловікові.

Двері відчинилися, Ріші зайшов і сонячне світло вдарило йому в обличчя. Здавалося, кімната наповнена блискучим сріблом, усе сяяло, аж довелося на мить заплющити очі.

Коли він їх розплющив, то побачив Лору, яка лежала на ліжку гола, мертва, обстрижена і сліпучо-біла. Це було, немов у кошмарному сні, який він бачив позаминулої ночі в Грасі й був забув його, і зміст якого зараз блискавкою зринув із пам’яті. Все було точнісінько таким, як у тому сні, тільки набагато яскравішим.

…Суд над Грануєм минув дуже швидко, оскільки докази були приголомшливі, та й сам підсудний просто зізнавався на допитах у скоєних злочинах.

Тільки коли його запитали про мотиви, він не міг дати задовільної відповіді. Лише повторював, що дівчата йому були потрібні, тому він їх і вбивав. А для чого потрібні і що це взагалі мало означати, – про це він не сказав ні слова. Тоді його почали катувати, підвішували за ноги на кілька годин, заливали в нього по сім глеків води, одягали на ноги лещата, але все без найменшого успіху. Цей чоловічок, здавалося, був нечутливий до тілесного болю, жодного разу не скрикнув, а лише торочив: “Вони мені були потрібні”. Судді вважали його душевно хворим. Вони відмінили катування, вирішивши згорнути справу.

Зрештою планована страта найогиднішого злочинця свого часу перетворилася на найбільшу вакханалію, яку бачив світ після другого століття Різдва Христового: цнотливі жінки розривали на собі пазухи, під істеричні крики оголюючи груди, кидалися на землю із високо задертими догори спідницями. Повітря було важке від солодкого запаху поту і бриніло від криків, похрюкувань та стогонів десяти тисяч тварин. Це було жахливо.

Гренуй стояв і посміхався. Більше того – людям, які його бачили, здавалося, ніби він посміхається найневиннішою, найлюб’язнішою, най-чарівнішою й водночас – найспокусливішою посмішкою світу. Але насправді це була не посмішка, а бридкий, цинічний оскал, що скривив його вид, віддзеркалюючи ввесь тріумф і всю зневагу. Він, Жан-Батіст Гренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і зверху, – він спромігся зробити себе улюбленцем світу. Та що там улюбленцем! Коханим! Шанованим! Обожненим! Він звершив подвиг Прометея. Божу іскру, яка ні за що ні про що дарується кожному від народження, якої його одного було позбавлено, він, завдяки власній безмежній хитрості, здобув собі сам. Більше того! Він навіть сам у собі ЇЇ викресав. Він перевершив Прометея. Він створив собі ауру, божественнішої за яку не мав ніхто. І він був нікому не зобов’язаний – ні батькові, ні матері, а найменше – милостивому Богові, тільки собі самому. Він насправді був сам собі Богом, і Богом кращим за того, що смердить ладаном і мешкає в церквах. Перед ним навколішки стояв живісінький єпископ, поскиглюючи від задоволення. Багатії і вельможі, гонорові пани та панночки позавмирали від захвату, з яким люди всі разом, серед них батьки, матері, сестри його жертв, справляли оргії на його честь і в його ім’я. Варто йому лише кивнути, як усі зречуться свого Бога і молитимуться Великому Гренуєві.

Так, він – Великий Гренуй. Зараз це стало очевидним. Він був справді таким, як колись у своїх самозакоханих фантазіях. У цю мить Гренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим.






Моральні теми.
“Запахи – Історія одного вбивці” Книга друга