Ув’язнена лірика поетів Харківщини
Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі –
Моє трагічне покоління.
/ І. Гнатюк /
Донедавна ми більше говорили про великий талант великих творців – письменників-класиків української літератури, про їхнє життя – боротьбу за краще майбутнє для народу України.
А зараз нам відкрилась ще одна надзвичайно трагічна і водночас героїчна сторінка в нашій літературі. Ми можемо не ховаючись прочитати поетичні рядки сучасних поетів, справжніх лицарів духу, які зазнали переслідувань, морального
І тепер, коли ми потроху підводимось з колін,
Василь Боровий. Заарештований і засуджений 1947 року за антирадянську агітацію і пропаганду. Десятирічне ув’язнення відбував у конц-таборах Нориллага. Перечитавши збірки поезій “Березнева земля”, “Розмова з флейтою”, “Жито-життя”, “Зелений парус літа”, “Багряне сонце землі”, переконуємось, що людина ця мала сталевий характер і нерви, невимовної сили дух і чітко визначене своє призначення в житті:
Залізом виривали мій язик,
Палили моє тіло на кострищі…
Я – вольності тисячолітній крик,
Дух непокори, людства думи віщі.
Як землетрус, я рву колючий дріт,
Як промінь, вириваюсь я крізь грати…
Я – творча міць, яка будує світ,
Хоч кожну ніч мене вели вмирати.
Ще одне ім’я – Володимир Пасічник. 1946 року разом із батьками і двома малими сестрами був вивезений до Сибіру. 1964 року закінчив філологічний факультет Харківського держуніверситету, але не був допущений до захисту диплома з політичних мотивів: “За прояви ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології”. Приводом послужила рукописна збірка його поезій, що потрапила до рук КДБ. Вражає його імпульсна кантата “Вона”. Терзається думка в тенетах, ніяк не вирветься почуття на волю:
Як нам вузько,
Так, як в’язням,
В Березі Картузькій,
Але вижив таки Гаврилюк,
І ми не загинем від мук!
Ім’я Свідзінського теж пов’язане з Харковом, проживав у нашому місті з 1925 року. Тут вийшли збірки поезій “Вересень” і “Поезії”. Він поет незвичайної сили, міг би сказати, як і Шопен: “Моє королівство – невелике, але я в ньому король!” Володимир Свідзінський загинув під час війни, але причина смерті прикрита димовою завісою, яку тільки зараз відкривають і ми дізнаємося, що заарештований він був у Харкові 1941 року і згорів у сараї в одному селі під Куп’янськом – таку страту влаштував НКВД заарештованим харків’янам. Прозорливість поета вражаюча, ще у збірці “Вересень” він пророчо сказав: “В полум’ї був спервовіку і в полум’я знову вернуся…”
Час українського відродження – і виходять із забуття письменни ки 20-х років Клим Поліщук і Валеріян Поліщук. А за ними – і їх молодий спадкоємець, наш сучасник – харків’янин поет Віталій Полі-щук. Його збірку “Розбуджена тиша” щиро вітали і схвалювали у хрущовську відлигу В. Мисик та І. Муратов. Але небо стало захмарювати ся. У руках ненависників українського слова знову заблискала така надійна зброя проти всього живого, як “націоналізм”, “інакомисліє”. Кажуть, на скрижалях пророка Моїсея, які він виніс із гори Сінаю, бракувало одинадцятої заповіді, а саме – “Не бійся!” Молодий поет був не з полохливих, але наступаюча атмосфера його засмутила; сам подався на острови самотності. Але ж він, поет, як кажуть, від Бога, він опанував вільний вірш, верлібр. Зумів навантажити змістом кожен рядок, кожне слово, переконуючи нас, читачів, яка гарна і ця віршована форма, коли в ній живе Поезія:
На Івана Купала
Мене мати
Купала.
Водою святою,
Святою водою
Із криниці обмивала.
Люди,
Я на сторожі
Чистих криниць.
Святих криниць
Ваших сердець.
Іван Олексійович Світличний належав до “шістдесятників”, навколо нього гуртувалися молоді поети, прозаїки. 1965 року заарештований разом із групою творчої інтелігенції – О. Заливахою, М. та Б. Горинями, М. Косовим. Через вісім місяців був звільнений. Та ж збільшувалися брежнєвські приморозки, у січні 1972 року по всій Україні пройшли масові арешти, серед заарештованих був і Світличний. Вирок – 7 років таборів суворого режиму, 5 років заслання. Але це не зупинило творчого лету митця. Багато перекладав, працював над словником синонімів, писав оригінальні поезії. Особливо захоплюють збірки “Гратовані сонети” та “Серце для куль і для рим”:
Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон,
Але не любить випадків закон…
Пошматувало життя-долю і у Миколи Шатилова. Довелося поплатитися звільненням із посади редактора критичного відділу в журналі “Прапор” (“Березіль”) за саму лише згадку про українських політв’язнів. Арешт: засуджений як кримінальний злочинець. Після звільнення змінив безліч професій. Зараз – власний кореспондент журналу “Визвольний шлях” у Празі. Та не зачерствіла душа поета, його поезія з переливами, то ніжна, мрійлива, лірична, то різка, нестримна, болюча:
У провулках жорстокого міста,
де живеш ти мені на біду,
Як останню перлинку з намиста,
вже ніколи тебе не знайду.
Посумую, а може, поплачу,
любих коней вівсом пригощу,
а побачень гірких не пробачу
і щасливих прощань не прощу.
Ці поети дають нам віру, надію, любов. Вони давали нам уявлення про свободу і тепер вчать нас бути вільними. Вони вчать нас любові, бо таку самовідданість у творчості і рішучості у вчинках, таку жертовність, віру і вірність, таку стійкість у сподіваннях на кращу долю свого народу і всього людства могли утвердити тільки справжні діти своєї матері України.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)