Проблема індивідуальності під тиском масової свідомості у п’єсі Е. Йонеско “Носороги”
Іжен Йонеско – визнаний метр французької літератури, один із засновників драми абсурду, письменник, в якому, за висловом французького критика Сержа Ідугіровського, співвітчизники вбачають “їдкого спостерігача, безжального колекціоніста писра людської глупоти й зразкового знавця дурнів”. Стрижнем його п’єс байдужість повсякденності й туга за сенсом буття та справжнім життям. У п’єсі Е. Йонеско “Носороги” показана дивна історія перетворення людей на носорогів. Персонажі п’єси дуже здивувалися появі перших товстошкірих.
До того ж Беф-носоріг зламав сходи, що вели до контори, і смужбовцям довелося евакуюватися через вікно, викликавши пожежних по телефону. Зробити це було непросто, бо вже по всьому місту розгулювали носороги трощили все на своєму
Перехід до носорожого стану іншого персонажа – Жана відбувається просто перед очима глядачів. Автор змальовує його як напад якоїсь невідомої хвороби. Став дуже збудженим, в ньому все кипіло, він захрип, на чолі у нього спочатку з’явилася невелика гуля, яка з часом перетворилася на носорожачий ріг. Обличчя Жана поступово набуло зеленкуватого кольору, він ходив по кімнаті від стіни до стіни, наче тварина в клітці. Зрештою Жан перетворився на носорога і з опушеною толовою кинувся на Беранже, але той встиг закрити свого друга у ванній і кмнаті. Двері ванної, проломлені носорожачим ротом, здригалися від поштовхів ширини, чути було ревіння впереміш із ледь розбірливими словами: паскуда та інші. Беранже навіть занедужав після цього видовища.
Та мало-помалу мешканці міста одне за одним стали втрачати людську подобу начальник відділу пан Папільйон, за ним слідом – Ботар, який спочатку так засуджував вчинок свого начальника, а потім вирішив, що “треба йти за часом”, що говорити про пересічних городян, коли навіть священнослужителі й ті перероджувалися.
Героїв, які мислять шаблонами, нічого не тримає в людському суспільстві: В ньому немає ні тепла, ні дружніх стосунків, ні подій, які б глибоко западали в душу! Навіть кохання не може встояти перед натиском носорожого стада. Намагаючися утримати кохану від спокуси приєднатися до всіх, тобто до носорогів, мрійний Беранже малює Дезі картину порятунку світу. Вони вдвох, неначе Адам і Єва виродять людство. “Послухай, Дезі, щось-то ми можемо зробити. В нас будуть діти, в наших дітей теж діти, і з плином часу ми вдвох зможемо відродити людство. Проте Дезі заперечує, що якщо більшість стала тваринами, то мабуть, рятувати треба тих, хто не втратив людської подоби, бо, напевне, саме вони і є божевільні. Вказуючи на носорогів, що заполонили все навкруги, вона говорить: “Це вони народ. І їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. І вони праві”. Дезі приєднується до більшості. Беранже залишається останньою людиною, бо він не втратив і головне – не хоче втрачати свою інди відуальність.
Ви скажете: “Йонеско – це ж театр абсурду. А ми живемо у нормальному реальному світі”. А подивіться довкола. Як часто люди поводяться саме так не тому, що їм це до вподоби, а через те, що так роблять інші. Надягають певного фасону футболку, черевики, роблять зачіску, яка їм не пасує, але вона модна, купують “круту” мобілку. Щоб було не гірше, ніж у людей. Та чи варто втрачати свою індивідуальність і бути, як всі? А якщо “всі” – носороги?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)