Образ Хоми і Назара в драмі «Назар Стодоля»
Драма «Назар Стодоля» уявно переносить читача в Україну XVII століття. У ставленні героїв до традицій, Батьківщини, до свого морального обов’язку перед народом, його майбутнім розкриваються характери Хоми, Гната, Назара, Галі та інших персонажів твору.
Позитивні персонажі драми не мислять майбутнього без свободи, в якій вони вбачають вищий прояв щастя. Тому корисливість і егоїзм розрахунків Хоми Кичатого, полковника, Стехи вони сприймають як зраду інтересів свого народу, його славних традицій.
Наприклад, для Хоми Кичатого головне
Підлому і корисливому Хомі Тарас Шевченко протиставляє Назара, Галю, Гната. Вони сповнені почуття власної
Читаючи драму Тараса Шевченка, хвилюючись і переживаючи разом з її героями, ми знову переконуємося, що справжні свобода і щастя ніколи не даються легко, а здобуваються у важких випробуваннях, перебороти які можуть лише сильні люди.
Поема «Сон» Тараса Шевченка – нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство
Лютим ворогом рідного народу великий поет вважав самодержавну Росію. У поемі-комедії «Сон» ліричний герой уявно пролітає над Україною, Росією, може зазирнути у будь-який куточок неосяжної імперії. Що ж він там бачить?
Летимо. Дивлюся, аж світає.
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Та цей чудовий пейзаж виступає разючим контрастом до розповіді про вакханалію кріпосництва:
Латану свитину з каліки знімають…
А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають.
Під гнітом царя і поміщиків життя дня кріпаків – справжнє пекло, колами якого поет і проводить читача. Ліричний герой не побачив «раю» в Україні і полетів далі аж у Сибір. Картина Сибіру в творі не випадкова, а закономірна і глибоко вмотивована. Відомо, що в Сибір засилали політичних ворогів царизму.
В народі він асоціювався з каторгою, мукою, царським деспотизмом. Тарас Шевченко осуджує деспотію і прославляє героїв, які «тяжко караються» в неволі. Образ борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.
Незабутнє враження справляє остання частина поеми, у якій зображено столицю Російської імперії – Петербург. Тут зосереджувалась уся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її «неситий», тобто сатрап.
Оповідач бачить тьму «панів пузатих» «в серебрі та златі», нажитому сльозами кріпаків. Вони аж «потіють і товпляться, щоб найближче стати коло самих». Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності;, порядності. Цар «вдарять або дулю благоволять дати», а для них це вже свято.
Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами царя і цариці. Особливо яскраво це показано в гротескній сцені, названій Іваном Франком «генеральним мордобитієм». Усі епізоди, зображені в поемі, ведуть читача до висновку, що самодержавна система не має права на існування, бо вона антилюдяна.
Кобзар далі показує, що серед російських царів Микола І не виняток. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Так, Петра І Шевченко змалював як царя-деспота, «ката» українського народу, «людоїда», «лукавого», що будував свою столицю на кістках і крові козаків.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)