Моє бачення мовної проблеми в Україні (твір-роздум на суспільно-політичну тему)

“Нещасна, неправедна людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців”, – стверджує Б. Захарчук. Не можна не погодитися із цією думкою. Більше того, деякі вчені вважають, що рідна мова записана в генетичному коді людини і передається від батьків дітям так само, як колір волосся, очей тощо. Якщо маленька дитина, а пізніше доросла людина

опиняється в чужомовному середовищі, це стає причиною її душевного розладу.

Чи існує на сьогодні в Україні мовна проблема? Безперечно, існує. Згадаємо хоча б ситуацію, яка склалася під час останніх виборів президента. Україна фактично розділилася на дві частини – східну і західну, і кожна захищала, наскільки це було можливо, свої права, своє волевиявлення, свого кандидата на найвищу у державі посаду.

Постає питання: яким чином мовна проблема пов’язана із проблемами політичними, соціальними? Виявляється, що невидимий внутрішній зв’язок між цими явищами все ж таки існує. Ми побачили, наскільки успішно деякі політики

заради власних амбіцій спекулювали питаннями статусу державної мови і мов національних меншин, хоча, власне, основний акцент був на статусі мови російської.

З іншого боку, виникає думка про те, чи можливою була б подібна ситуація у державі, об’єднаній спільною культурою, традиціями, мовою? Хотілося б згадати XVІІ століття, коли велася запекла боротьба православної церкви й українського народу проти експансії чужоземців. У цей час на літературній арені боротьби виступають видатні полемісти, один із яких, Мелетій Смотрицький, у творі, написаному польською мовою, створює незабутній образ матері України. Вона тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які вже давно її покинули, зрадили віру та мову: “Слухайте жалібної моєї повісті, всі народи, беріте в уха всі, що в крузі світу живете. Сини і доньки мої, що я їх народила і виховала, покинувши мене, пішли за тою, яка ними не боліла, аби вдосталь жиром її насититись!” Слова цього плачу-голосіння залишаються, на жаль, актуальними і в наш час.

Мова є спільним духовним органом, завдяки якому відбувається єднання народу, оскільки у взаємному розумінні мовця і слухача формується свідомість, пробуджується почуття спорідненості. Можна вперто стверджувати, що нібито не було б сьогодні мовної проблеми, якби проста людина відчувала себе соціально захищеною, не витрачала б стільки фізичних та моральних сил на те, щоб вижити у несприятливих умовах політичного, економічного, культурного безладдя. Тільки, на мій погляд, соціальний чинник не є настільки важливим і визначальним.

Сотні років у “серце” нації вбивався, вкорінювався рабський дух, почуття меншовартості. Українська мова від часів своєї появи розвивалася в складних і несприятливих умовах. Хоча до шістнадцятого століття, як зауважує І. Огієнко, навіть коли Україною володіла Литва, вона мала всі умови для розвитку. Усе змінилося, коли Україна опинилася під владою Польщі. Проте і в цей час активно розгортався культурно-національний рух.

Плідну боротьбу проти ополячення українського населення вели братства – своєрідні культурно-освітні й національно-релігійні об’єднання. Діячі, що входили до братств, засновували школи, розвивали видавничу справу, згуртовували літераторів, учених, педагогів, проповідників, перекладачів, які усвідомлювали значення мови як важливого знаряддя політичного і релігійного впливу і своєю діяльністю сприяли становленню й зміцненню авторитету літературної мови. Із приєднанням України до Російської імперії мовна ситуація погіршилася. Після підписання 1667 р. Андрусівської угоди Україну було поділено між Польщею і Москвою. Російський цар Олексій рішуче заборонив друкувати книжки на території України. У 1690 р. Московський патріарх Йоаким своїм указом заборонив усе церковне українське письменство. Петро І заборонив уживання в друці української мови й українського правопису. Катастрофічним становище було і за часів царювання Катерини ІІ. Водночас цей період характеризувався бурхливим розвитком усної народної творчості. З’являлися рукописні збірки з текстами, у яких була яскраво представлена жива українська розмовна мова. Тим часом освічена частина українського суспільства дедалі більше оволодівала російською літературною мовою, яка давала можливість читати й вивчати наукову та художню літературу, відкривала нові сфери пізнання і культурного спілкування. Українська мова стала мовою села і малоосвічених верств населення.

Епоха відродження народної мови була пов’язана з появою “Енеїди” І. Котляревського. Твір спростував негативне ставлення тогочасних реакційних сил суспільства до можливості творення літератури мовою українського народу. З цього приводу І. Огієнко пише: “Час був такий, що з української мови й з самих українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і Котляревський, давши “Енеїду”, від якої реготала не тільки вся Україна, але й уся читацька Росія. А пізніше Т. Г. Шевченко надав літературній мові естетичної впорядкованості, віддалив мову літератури від побутової мови “.

Нищівного удару українській мові завдали у 1863 і 1876 роках міністр внутрішніх справ П. Валуєв та імператор Олександр ІІ. Були видані заборонні акти, спрямовані на цілковите усунення української мови з громадського життя. Лише на початку двадцятого століття на загальних зборах Академії наук прозвучав заклик зняти обмеження щодо українського слова. За радянських часів сфера поширення української мови була також істотно обмежена, а перекладні російсько-українські словники за їх змістовим наповненням краще було б назвати російсько-російськими.

Як бачимо, весь період розвитку нашої рідної мови – це долання численних перешкод і заборон. Тільки завдяки запеклій боротьбі провідних науковців, письменників, публіцистів удалося зберегти і певною мірою поширити українську літературну мову у різних сферах суспільного життя. Нове покоління ставиться принципово по-іншому до мови своїх предків: усе менше і менше можна почути висловлювання, що таврують усе українське як прояв провінціалізму. Така переміна у свідомості молодих громадян України відбулася під впливом багатьох обставин. У першу чергу, завдяки впливу поп-культури та засобів масової інформації. Проте в цьому разі з’являється ще одна небезпека: той зразок української мови, що презентований засобами масової інформації, з одного боку, не завжди відповідає літературним нормам, а з іншого – перенасичений стилістично зниженою, вульгарною, жаргонною лексикою, елементами простоліття, суржику.

Сучасна українська літературна мова не поступається своїми функціональними можливостями жодній із найбагатших і найрозвиненіших мов світу. У її лексичному запасі близько чотирьох мільйонів слів. Отже, найголовнішим завданням нашого покоління є дбайливе ставлення до рідної мови. Ми не повинні байдуже відноситися до того, як висловлюємо свої думки, бо маємо почуття власної гідності.






Друга за гроші не купиш твір.
Моє бачення мовної проблеми в Україні (твір-роздум на суспільно-політичну тему)