Людина й природа в російській прозі XX століття (На прикладі оповідання В. П. Астафьева ” Цар-Риба”)
1. Образ рибалки-браконьєра. 2. Двобій людини з рибою. 3. Моральне очищення людини природою. Іди, риба, іди! Поживи скільки можеш!
Я про тебе нікому не скажу! ” – мовив ловець, і йому полегшало. В. П. Астафьев В оповіданні показаний один день із життя вмілого рибалки-браконьєра Зіновія Игнатьича Утробина, що жив у сибірському селищі Чуш на Єнісеї Що це був за людина? Игнатьич, як шанобливо називали його земляки, був не тільки майстром тих справ, за які брався, але й дуже ввічливою, спокійною, акуратною, точною й охайною людиною.
Цей розважливий,
Восени в тілогрійці рибалить Игнатьич і в плащі, не пропаленому від багать, не изляпанном – він не буде об свій одяг руки витирати, для цього стара ганчірка
Зіновій завжди приходив на допомогу рибалкам, не хабарничаючи, лагодив мотори в човнах браконьєрів. Інші мужики дивувалися тому, що Игнатьич завжди, навіть у човні мил руки піском і витрачав гроші на мило й щітку. Саме із Зіновієм Игнатьичем, кращим рибалкою селища, людиною, із самого дитинства люблячу й знаючу ріку як рідний будинок, і трапилася дивна й страшна подія на Єнісеї, тільки-но не коштувало йому життя Один раз восени Игнатьичу крупно повезло: до нього на самолов попався великий осетер, ” цар-риба”, як називав таку рибу дід Утробина. Здавалася б, от теперішня удача й більші гроші в майбутньому! Але полонена людиною риба дуже сильно хотіла жити й стала запекло боротися за своє існування.
Висяча на шести смертельних гачках осетрина з ікрою незабаром здалася Зіновію не подарунком долі, а лиховісним первісним звіром: “З води, з-під кістяного панцира, що захищає широке, похилий чоло рибини, у людину всверливались маленькі вічка з жовтим ободком навколо темних, з картечини величиною, зіниць Вони, ці вічка, без вік, без вій, голі, що дивляться зі зміїною холодністю, чогось таїли в собі”. З кожною мінутою людин усвідомлював, що йому не здолати рибу, але все-таки рибальська гордість узяла гору, і Утробин-Старший став боротися з осетром за допомогою сокири. Але рибина набралася сил і витягнула свого ловця із човна у воду. Зачепившись ногою за гачок власного самолова, полонений Игнатьич сам виявився в небезпечному положенні разом з тим, кого тільки що ловив. Людина й риба виявилися майже на рівних умовах у повній самітності.
У цьому й полягає унікальність оповідання – теплокровний “цар природи” зійшовся в смертельному двобої з водним, холоднокровним, нижчим створенням природи. І обоє вони – людина й осетер – протистояли не стільки один одному, скільки можливості загибелі Тепер Зіновій турбувався не стільки за втрату багатого видобутку, що вислизає, скільки за схоронність власного життя. Адже тепер чоловік перебував у холодній воді Єнісею, рідної стихії осетра, що став витворяти дивні речі: “Риба вгамувала.
Немов би навпомацки наблизилася до човна, налягла на її борт – все живе до чого-небудь так тиснеться! Осліпла від удару, що отупіла від ран, надертих у тілі удами й гаком-подцепом, вона мацала, мацала щось у воді чуйними присосками й вістрям носа уткнулась у бік людині… Навіщо перехрестилися їхні шляхи?
Ріки цар і вся природа цар – на одній пастці. Звір і людина, у мор і пожежі, за всіх часів природних лих, не раз і не два залишалися один на один – ведмідь, вовк, рись – груди в груди, око в око, очікуючи смерті інший раз багато днів і ночей. Такі страсті, жахи про це позначалися, але щоб пов’язалися однієї часток людин і риба, холодна, туполоба, у панцирі плащів, з жовтенькими, восково вічками, що плавляться, схожими на очі не звіра, немає – у звіра ока розумні, а на поросячьи, безглуздо-ситі очі – таке-те на світі бувало ль?”. А осетер тим часом утримував і себе, і свого мучителя на плаву, безупинно ворушачи плавцями й хвостом Раптово виникла ситуація, що жорстоко поставила Зіновія Игнатьича між життям і смертю, змусила його задуматися про моральність деяких його вчинків у минулому, згадати мудрі завіти покійного діда. А дідусь Утробина, “вічний рибалка”, говорив онукові серед інших рибальських завітів і те, що якщо на душі є якийсь гріх, негарна справа, то цар-рибу потрібно обов’язково відпустити.
І згадав Игнатьич, як ще замолоду, у роки Великої Вітчизняної війни, він скривдив дівчину – Глашу Куклину. Потім Зіновій просив у неї прощення, але природа, напевно, йому цього дотепер простити не могла. Тому й запропонувала йому пройти суворе випробування Разом із природою оповідач згадав і про Бога: “… Жінка – тварина божа, за неї й суд, і кара особливі.
До нього ж, до бога, без молитви не дійдеш. От і прийми заслужену кару, і коли ти хотів колись довести, що є мужик – ним залишися! Не розкисай, не хлюпоти носом, молитвов своедельних не складай, удаванням себе й людей не обманюй. Прощенья, пощади чекаєш? Від кого?
Природа, вона брат, теж жіночого роду! Виходить, усякому своє, а богові – богово! Звільни від себе й від вічної провини жінку, прийми перед цим всі борошна сповна, за себе й за ті, хто цей момент під цим небом, на цій землі мучить жінку, учиняє над нею капості”. Усвідомив Зіновій Игнатьич, що варто попросити прощення й у самої природи И не тільки попросити прощення, потрібно ще й рибу звільнити, не дати їй умерти на гачках самолова.
Цар-Риба звільняється, важко поранена, але непереможена й живаючи, і спливає на волю. А Игнатьич відчув себе вільніше й у фізичному, і в моральному відносинах: “…І йому полегшало. Тілу – тому, що риба не тягла долілиць, не висіла на ньому сутунком, душі – від якогось, ще не збагненого розумом, звільнення”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)