Звідки міг з’явиться образ Хлестакова?

Доходи говорять про відсутність у місті якого-небудь виробництва, про вбогий масштаб торгівлі й всієї його хозяйственной життя. Самі значні витрати міста йшли на богоугодні заклади й на зміст поліції

В архівних документах відбивається й боротьба, що постійно велася між поліцмейстером і міським головою: поліцмейстер і підлеглі йому особи – приватний приставши, доглядач острогу та інші службовці в поліції – всіма правдами й неправдами прагнули захопити ті засоби, якими розпоряджалася міська дума. Суперечки йшли про оплату думою “съезжих

хат”, де перебували під час розбору справ порушники порядку та інші особи, що робили злочини, про доставку фуражу для коней пожежної команди, про доставку дров для опалення приміщень поліції й острогу. Всі ці зіткнення породжували нескінченну ворожнечу, писання кляуз і навіть судові розгляди. Нерідко поліцмейстер паплюжив міського голову на ринкових площах і в інших місцях скупчення народу, громогласно заявляючи, що його місце в острозі. Поліцмейстер не підкорявся ніяким умовлянням губернського правління й щосили боровся за те, щоб бути повним хазяїном у тих місцях, де їсти можливість одержувати гроші з населення!

Ну

як тут не згадати гоголівського городничего з його приватним приставом і квартальними наглядачами? “Городничий… Так дивися: ти! ти! я знаю тебе: ти там кумаешься так крадеш у ботфорти срібні ложечки,- дивися, у мене вухо востро!.. Що ти зробив з купцем Черняевим, а? він тобі на мундир дав два аршини сукна; а ти стяг всю штуку. Дивися! не по чині береш! ступай!”.

При читанні статей І. Ф. Павловского про життя Полтави на пам’ять увесь час приходять відомі сторінки гоголівських добутків. “Піклувалися, – пише Павловский, – і про висвітлення вулиць, на що місто витрачало всього 300 рублів у рік. Висвітлювали по вечорах тільки у святкові дні”. Ну, як отут не згадати “Мертві душі” і місто ]Ч, де вулиці висвітлювалися тільки світлом з обивательських вікон, а світло було тільки в будинку губернатора, на бал до якого був запрошений Чичиков. “При рекрутському наборі дума, – пише Павловский, – видавала по 30 копійок у добу на рекрута”‘. І знову мимоволі згадуєш репліку городничего: “…Так не випускати солдат на вулицю без усього: ця погана гарниза надягне тільки понад сорочку мундир, а внизу нічого ні” (ІV, 24).

Але зовсім не обов’язково говорити про Полтаву, що добре знав Гоголь, або про Чернігів, що міг бути відомий письменникові, – життя будь-якого міста того часу містить риси, що знайшли втілення в “Ревізорі”. Так, наприклад, сучасник Гоголя А. В. Никитенко (1804-1877) приводить у своїх “Записках” і “Щоденнику” відомості про життя повітових міст, що мають багато загального з тим містечком, у якому зненацька виявився Хлестаков.

Замолоду А. В. Никитенко жив у маленьких повітових містах. “Чудове місто, – пише він, – був у той час Острогожск”. Але і його будні були непривабливі

Восени й весною, як майже всі міста того часу, Острогожск “буквально потопав у бруді. Його небруковані вулиці ставали непрохідними: серед них, як у місиві, борсалися пішоходи й грузнули воли з возами. Чимало було в нас толков про спорудження бруківки. Із цього приводу навіть затіялася переписка з губернською владою. Дума асигнувала потрібні гроші. Переписка тяглася роки, а від грошей незабаром і сліду нема. Місто тим часом вигорів, і справа про бруківку кануло у вічність: її там і дотепер немає. Так тепер Острогожску й не до бруківки. Він дуже зубожів, його розумовий рівень понизився, і він більше нічим не відрізняється від самих пересічних повітових міст наших” (стор. 93).

Никитенко пише про тягостях життя обивателів Острогожска. Слава самого утвореного міста краю викликала особливу неприхильність всієї губернської влади. Острогожск був при владі “як більмо на оці”, тому що “хижацтво” влади “ніде не зустрічало такого завзятого протесту, як там”.

Балашов і всі підпорядковані йому чиновники відмінно вміли вселяти страх і використати це почуття страху для вибивання поборовши в підвладного населення

“При в’їзді в ревизуемий місто його першим завданням було – задати якнайбільше страху. Особливо діставалося міському голові: йому доводилося відповідати за те, що в місті не було тротуарів, бруківок, кам’яних віталень дворів, дерев уздовж вулиці – одним словом, усього того, чим генерал-губернатор любувався за кордоном. Криві халупи із заклеєними папером вікнами, камишевие й солом’яні дахи на дерев’яних будовах, небруковані вулиці, все це ображало в ньому почуття витонченого. Він не давав^собі праці вникати в причини таких явищ, але з бюрократическою сухістю відносив їх до розряду безладь, переборних поліцейськими мірами. Що у-ерода немає засобів, що обивателі чи ледве не вмирають із голоду – все це такі дріб’язки, про які високому сановникові було невтямки.

Їдучи, він віддавав поліції строгий наказ усе виправити до його наступного приїзду, тобто спорудити тротуари, кам’яні ринки й т. д. Міський голова почухував потилицю, городничий покрикував на десяцьких, ті снували по будинках, примушуючи жителів затурбуватися прикрасою міста. Але проходило кілька тижнів, усе заспокоювалося й залишалося по-старому”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір про щастя за твором скарб.
Звідки міг з’явиться образ Хлестакова?