Зустріч з кобзарем

Про кобзарське мистецтво чули в школі всі, дехто навіть може вгадати прізвища найвідоміших кобзарів, наприклад, Остапа Вересая ми Федора Кушнерика. А запитати в учнів, чи знають вони когось із кобзарів Харківщини, то я не впевнений, що можна від них почути прізвище хоча б одного. У кращому разі згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для розвитку кобзарського мистецтва. Пригадується такий випадок, який стався тоді, коли я був ще маленьким хлопчиком. Ми з мамою гуляли в саду Шевченка і побачили натовп людей біля лавки на центральній алеї.

Люди оточили якогось чоловіка й мовчки слухали. Ми підійшли ближче, я протиснувся вперед і побачив чоловіка зовсім незрячого, який грав на бандурі і тихим голосом співав сумну пісню.

Зміст цієї пісні я й досі пам’ятаю: у ній розповідається про те, як у дівчинки померла мама і вона дуже тужила за нею, часто ходила на могилу й жалілася їй на своє сирітське життя, бо мачуха кривдила дівчинку. Та одного разу мачусі з’явилася уві сні померла і стала дорікати та розповідати, як гірко їй було лишати свою донечку, бо мачуха і не приголубить, і не пожаліє чужу дитину. Цей сон так вразив жінку, що наступного дня, коли дівчинка знову

пішла на могилу своєї мами, вона з нетерпінням чекала повернення дівчинки. А коли та повернулася, то мачуха подала їй чистеньку сорочку, приголубила, поцілувала і назвала своєю донечкою.

Ми довго стояли з мамою і слухали інші пісні. Тоді я вперше почув слово “кобзар”. Ми познайомилися з цим чоловіком. Його звали Анатолій Захарович Парфененко, він нам розповідав багато про своє життя, а воно складалося важко, часом трагічно. Пана Анатолія я запам’ятав на. все життя. І ось коли ми “проходили” в школі тему кобзарського мистецтва, мене вразило, що вчитель жодного слова не сказав про нашого слобожанського кобзаря. То я запитую у вас і в себе: чому наше навчання так відірване від життя? Чому лише книжка – це єдине джерело знань? Але більше мене вражає наша байдужість. Чому ми не шануємо таких людей? Я впевнений, якби в школу надійшла вказівка вшанувати нашого кобзаря (маю здогад, що він був останнім), то негайно все було б зроблено: листівка підписана, квіти куплені, слова заготовлені для пошанування (може, й віршами). А раз вказівки нема, то…

…А потім нам сказали, що Анатолій Захарович помер, бо дуже тяжко хворів останній рік. Помер тихо й непомітно для харків’ян. А мені хотілося закричати на весь майдан, на весь Харків: “Люди,. ви втратили останнього кобзаря! Зупиніться і вшануйте його добрим словом!” Але не закричав, бо мимо поспішала якась весела компанія з реготом, шумом. Мама мене заспокоїла: “Сину, не гнівайся на них, вони просто ще не знають, що помер останній кобзар Слобожанщини…”

На останній нашій зустрічі пан Анатолій сказав: “Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають”. А чи буде ще кого слухати й чути нам? Чи не розучимося ми цього робити під впливом модернової сучасної культури?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір до образу анни кареніної.
Зустріч з кобзарем