Зображення народного життя українців у повісті «Кайдашева сім’я»

Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за істину, то життя селян, так яскраво змальоване I. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім’я», становить великий інтерес. А ще як врахувати, що у багатьох із нас коріння роду тягнеться саме з села.

Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові – оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. I саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм – йшли працювати на панське поле за снопи.

Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і кожного гарного майстра.

Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби – щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панський цукор і борошно до залізниці.

До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвічена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її підкупив і обдурив

із шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.

Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.

Опис жіночого трудового життя у I. Нечуя-Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і вишивати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху і її невісток. Та ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тоншим, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра господиня.

А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, й Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.

Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі – щотижня підмазували піч, розмальовували її, чепурили й зовні хату – білили стіни, призьбу підводили темнішим, обсаджували садком. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато – борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними.

Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. I поважалася дружина сина саме за роботящість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою.

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості – «до природної звичайності українки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку – зверхності, пихи та грубості. Це одразу ж відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.

Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій – весілля, наро-дин, хрестин, похорону. I це новий крок у розвитку української літератури, адже I. Нечуй-Левицький прагне дослідити психологію селянина-індивідуаліста, засудити його егоїзм, причому специфічними засобами – засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу української дівчини та жінки, парубка та чоловіка.

За повістю «Кайдашева сім’я» можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх.

У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері («Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті,- почав навчать старий батько,- треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати».); поваги до гідності людини, честі, до святого хліба («Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?»- сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою»,- обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.

Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски в Київській Лаврі, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» місце під їхню нову хату». У разі хвороби на селі зверталися до баби-«знахурки». У Семигорах це була баба Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

Мені здається, що жоден підручник історії не дасть такого яскравого, глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв і традицій українського народу, одержати відчуття епохи, як це робить талановитий художній твір, зокрема повість «Кайдашева сім’я» I. Нечуя-Левицького.

Варіант 2.

Життя селян після відмінення кріпацтва з глибоким знанням народного побуту і з великим мистецьким хистом показав Іван Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я». Читаючи перші рядки повісті, дуже гарні й поетичні, які дихають лісом і річкою, ставочками й очеретами, зеленими левадами та холодком густих старих садків, хочеться полинути в те село і побачити людей, які повинні бути такими самими хорошими та поетичними, як навколишня природа.

Але читаючи далі, розумієш, що вся ця краса лежить під гнітом страшного звіра – панщини. І вже нема цього звіра, скасоване кріпацтво, але залишило воно на людських душах свій відбиток. За природою своєю добрі, хороші люди під впливом зовнішніх обставин стали черствими, злими, жорстокими. Коло інтересів цих людей сходиться на клаптику землі, на господарстві.

Старий Омелько Кайдаш – насамперед працьовита людина. Своїм трудом він стягся на господарство, збудував простору чималу хату, яка «потонула в старому садку», виростив синів. Але кріпацтво понівечіло йому життя. Багато часу провів він у шинку, «запиваючи давне панщинне горе».

Маруся Кайдашиха, звичайна українська селянка, була дуже працьовитою, вміла добре куховарити. Вона дуже любила дітей, з великою ніжністю і ласкою ставилася до онуків. Але на ній теж відбилася панщина. «Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи панства… До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот». Кайдашеві діти, Карпо й Лаврін та їхні жінки, хоч і не робили на панщині, проте успадкували од своїх батьків основне – боротьбу за власність, за свою хату, свій городець.

У повісті яскраво змальовані не тільки образи селян, а й тогочасний селянський побут. Ось опис селянської хати: «Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою».

Багато уваги приділив І. Нечуй-Левицький одягу – буденному і святковому. З твору ми дізнаємося, який одяг носили селяни в ті часи. Дуже детально автор описує святкову дівочу одежу, що її вдягала Мотря в неділю до служби. Чигаючи цей епізод, здається, то Мотря поволі перетворювалася на велику квітку: «…всі коси вона обтикала квітами з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок.

За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого поясу». Крім того, на Мотрі були зелена спідниця, червона запаска, довгий червоний пояс, зелений з червоними квіточками корсет, червоні сап’янці.

А ось їжа була дуже проста. Повсякденно вживали борт та кашу. Просто частували і гостей, навіть «проханих». Для них на стіл ставили сметану, накришене сало, хліб і «бокату пляшку горілки».

Життя селян у часи кріпацької неволі і в пореформений час, селянські злидні, сварки – всі ці образки, виведені з реальності правдою малюнку, складаються в широку картину народного життя.

Варіант 3.

Повість «Кайдашева сім’я» – вершина творчості І. С. Нечуя-Левицького. За визначенням І. Я. Франка, вона належить «до найкращих оздоб українського письменства». Згадуючи про свою роботу над повістю, автор писав про те, що в Україні часто трапляються сім’ї, в котрих постійні лайки та сварки; життя в таких сім’ях стає пеклом.

Тема повісті – розповідь про українське пореформене село з усіма його складностями і суперечностями. Письменник, як уже зазначалося вище, добре знав це життя, і в той же час бачив безодню, яка розділяла ідеали від подій і явищ конкретного буття, що, по суті, і стало причиною змізернення людини, низького морального падіння.

Треба сказати про те, що І. С. Нечуй-Левицький, маючи неповторний талант повістяра, на сторінках повісті відтворює кращі традиції поетичної, працелюбної української нації. Згадайте, як прибирала свою хату Мотря, яких півників малювала; як описує Мелашку автор: краса цієї дівчини «засліпила йому (Лавріну) очі, так разом заманила серце, що вона йому здалась не дівчиною, а русалкою».

Письменник добре знав людську психологію і був майстром художньої деталі. У повісті всі художні засоби підпорядковані розкриттю характерів. Пригадайте опис села Семигори чи те, як Мотря в неділю вбирається на вулицю, куди має прийти й Карпо.

Мова персонажів, пересипана прислів’ями, що свідчить про зв’язок твору з усною народною творчістю. Згадує автор у повісті народну пісню, яка також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд, жоден звичай, не кажучи вже про щоденні пісні, які звучали вечорами в сільських хатах чи за вулицях. Причому, читаючи повість, ми помічаємо, що кожному обряду відповідала своя пісня. У повісті багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики.

Та поряд з кращими українськими звичаями письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді і сатири гірші сторони народного життя, що стали результатом руйнації національних святинь.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Іван Семенович розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю. Новаторство прозаїка засвідчили реальні картини побуту і опис українських національних звичаїв.

Говорячи про побут, хочу відразу зазначити: мене дуже схвилювали або навіть вразили стосунки між батьками та дітьми в родині Кайдашів. Не хочеться вірити в типовість цього непорозуміння. Та все ж… Письменник майстерно розкриває психологію кожного члена цієї родини і вмотивовує вчинки.

Омелько Кайдаш – вправний стельмах. До нього з повагою ставляться і пани, і селяни. Та зароблені гроші він не може вдержати в руках – вони тікають до шинку. За це його не поважають сини. Вони глузують з батька, не знаходять пояснення його вчинкам: ходить до церкви, вірить в «святу п’ятницю» – і постійно заглядає до корчми.

Більш того. Одружившись, Карпо частіше не стримується, обзиває батька «іродовою душею», кидається на нього, штовхає кулаками. З такою ж неповагою він ставиться і до матері. Довідавшись, що вона закрила його коня у своєму хліві, він хапає матір за плечі кричить: «Нате, їжте мене, або я вас з’їм». А потім женеться за матір’ю з дрючком. Мотря не зупиняє чоловіка, бо в неї така велика ненависть до свекрухи, що «поглядом би спопелила її».

Думаю, що описуючи ці картини побуту, автор приходить до думки духовна роз’єднаність між батьками і дітьми отруює кожен день життя.

Вчитуючись в повість, я приходжу ще до одного висновку: І. С. Нечуя-Левицького не цікавить етнографічна сторона життя селян. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляються змізернілі під впливом обставин людські душі.

Серед побутових ситуацій автор більше уваги приділяє сваркам-бійкам, кожен з яких має свою зав’язку і свою розв’язку. Найбільш виразних сварок, на мій погляд, у повісті три: бійка між Кайдашихою і Мотрею за мотовило, між Мотрею, з одного боку, і Мелашкою та Кайдашихою, з другого боку; бійка між двома родинами, коли вони жили вже в різних хатах. У цих бійках ми пізнаємо характери головних персонажів, їх етику.

З кожною новою сваркою-бійкою всі члени родини Кайдашів занепадають морально. Маючи в душі добрі начала і наміри, врешті-решт вони втрачають їх і зрівнюються з усіма. Це перш за все стосується Лавріна і Мелашки.

Як розуміти все те, що лежить в основі сварок? Думаю, що І. С. Нечуй-Левицький ці безкінечні сварки розцінює як трагічний результат руйнації народної моралі, народних звичаїв і традицій у зв’язку зі знищенням козацтва в Україні.

Письменник любить свій народ, свою землю. Він любить своїх героїв, уболіває за них, йому дорога самобутність народу. Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності.

Саме цим можна пояснити поглиблену увагу повістяра до зображення традицій і звичаїв, духовних поривань. Автор стверджує віру в незнищеність українських традицій, українського менталітету. Він вірить у те, що прийде день, який відродить українську духовність і люди будуть берегти «собори своїх душ».


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Зображення народного життя українців у повісті «Кайдашева сім’я»