Загальнолюдські цінності у романі “Маруся Чурай”

Колись у давнину жила на світі дівчина, чий чудовий голос і задушевні пісні пробуджували в душах людей усе найкраще, кликали на подвиги, воскрешали романтичні почуття любові і вірності. Ім’я цієї дівчини – Маруся Чурай. Це жива легенда нашої України, яка буде передаватися з уст в уста. Чула цю легенду і видатна поетеса Ліна Костенко, яка не змогла промовчати, і її неабиякий талант надихнув на написання історичного роману, що став справжнім гімном моральній красі Марусі і гнівним засудженням нестійкості, зради її коханого Гриця.

Маруся

Чурай була “справжньою” дочкою своїх батьків: така ж непідкупна, незрадлива і безкінечно віддана людині, яку кохала. Батьки передали їй у спадок свою любов до людей, до Батьківщини. Маруся хотіла бути подібною до них, хотіла, щоб про неї й її чоловіка колись теж сказали, як про її батьків:

Звела їх доля, наче в нагороду

За те, що мали незглибимі душі.

Справді, душа в цієї дівчини була “незглибима”. Не дивно, що в її серці народжувалися прекрасні, чаруючі пісні, які западали в душу усім людям. Вони співалися у XVІІ столітті; вони співаються і зараз. Таланти живуть вічно. Недарма стверджував Іван Іскра,

що вона –

…не просто так, Маруся,

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Серед односельців Маруся виділяється своєю внутрішньою красою, духовністю. Вона чуйна, невибаглива, завжди намагається допомогти у скрутну хвилину. Чуже горе для неї значить більше, ніж своє. Ця дівчина ніколи не могла, не вміла лицемірити, вважаючи це огидним і негідним справжньої людини. На все життя запам’ятала Маруся материнський наказ:

– Як не буде,

Не скигли, доню, то великий стид.

Здушили сльози – не виходь на люди.

Болить душа – не виявляй на вид.

Мене вражають скромність і цнотливість цієї дівчини, її незайманість і безмежна щирість. Маруся дуже довірлива, але це тому, що їй не хотілося вірити і бачити зло в людях, особливо в людях близьких. Здається, що в образі Марусі втілено найкращі риси усіх українських дівчат: дбайливість, уважність, доброту, і разом з тим зовнішню і внутрішню красу. Її неможливо уявити злочинницею. Та вона нею і не була: Гриць сам випив зілля, яке Маруся приготувала для себе, коли дізналася про зраду коханої людини. І коли горда і несхитна дівчина йшла на страту, звідусіль було чутно голоси:

Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

Марусю дуже хвилювала доля рідного краю, який переживав не найкращі часи. З яким болем говорить вона зворушливі слова:

Оце мій Київ, це моя вітчизна,

Залиті кров’ю київські вали.

Ой, люди, люди, Божа подобизна,

До чого ж ви цю землю довели?!

Зовсім іншим постає переді мною образ Гриця Бобренка. Так, він колись був добрим козаком, намагався вірно служити Вітчизні. Чотири роки провів він у боях, причому дослужився до хорунжого. Гриць колись був непоганою людиною. Інакше б Маруся його не покохала. Але дуже вплинуло на нього “виховання” матері, яка бачила свого сина багатим, не думаючи про те, буде він щасливим чи ні. Ми бачимо нестійкість Гриця, його неокриленість, байдужість. Дуже вірно зауважила Маруся:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Так, він кохав Марусю, але багатство виявилося для нього важливішим, ніж прекрасні почуття, ніж власне щастя. Гриць втратив духовне багатство, закрив свою душу для добрих почуттів. Тому, я гадаю, його смерть закономірна.

Дві людини, а які різні! Різні в усьому: і в розумінні кохання, і в якостях, і в ставленні до людей. У цьому і полягає їхня трагедія. Маруся залишилася такою ж доброю, щирою, духовно багатою. Гриця ж затягнула трясовина міщанства, і він втратив все те прекрасне, що жило в його душі. Ліна Костенко закликає не забувати про людяність, про теплі людські почуття, які назавжди залишаться головними в житті всіх людей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Загальнолюдські цінності у романі “Маруся Чурай”