За селом

Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронила зерно кущувата падалішня мішаниця: жито, просо, гречка, – а то більше стояли безлисті од спеки бур’яни та сухо блищала павутина поміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючи посеред сірого бур’янища чорну смужку ріллі.

Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село. Вузенькими колінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, як розкладені дітьми крем’яхи з необпаленої цегли, жовтою смугою лежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село од повені), а трохи далі,, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг за село, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві – руки, і ніби кликав: сюди, сюди…

Я припустив бігцем геть із пагорба, торба товкла мене. в спину і з’їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А. коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села, вже не стало, тільки двоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали. (За Григором Тютюнником)






Твір роздум для чого людині серце.
За селом