Євгеній Замятін і задум антиутопії “Ми”

Тільки у англійського міщанства це механічне буття доведене до досконалості – усе розраховане, розмічене, проінтегроване. Як у вікарія Дьюлі у “Остр-витянах”: “розклад годин приймання їжі; розклад днів каяття (двічі на тиждень); розклад користування свіжим повітрям; розклад заняття благодійністю; й, насамкінець, серед числа інших – один розклад, зі скромності залишений без заголовка й спеціально торкався місіс Дьюлі, де було записано суботи кожного третього тижня “. За таких обставин вже не знайдеш душі – все однакове, все

зібране з комплектів деталей: тростини, циліндра, вставних щелеп, пенсне.

І проповіді про насильницьке спасіння, лицемірство. Ось звідки – з буржуазної Англії виніс Замятін задум своєї фантастичної антиутопії “Ми” (1920). Дворічне закордонне відрядження мало великий вплив на Замятіна. За його власним зізнанням, він міг тепер вільно писати англійською, так само, як і російською, одягався за європейською модою, з підкресленою елегантністю, зі співбесідниками був підкреслено уважним і ввічливим. Й прізвисько “англієць” міцно приросло до нього. Проте Рємізов, який близько знав Замятіна, жартував з цього приводу:

“Замятин из Лебедяни, тамбовский, чего русее, и сти-хия его слов отборно русская. Прозвище “англичанин”. Как будто он и сам поверил – а зто тоже очень рус-ское. Внешне было “прилично” и для Англии. И никакое зто не английское, а просто под инженерскую гребен-ку, а разойдется – смотрите: лебедянский молодец с пробором!”.

І Рємізов був правий. Дуже важливим у цьому сенсі видається зізнання самого Замятіна в “Автобіографії”. “Думаю, что если бы в 1917 году не вернулся из Англии, если би зти годи не прожил вместе с Россией – больше не мог би писать”.

Після жовтневих подій стає ядром групи талановитої молоді у Петрограді (Замятін читає лекції при видавництві “Всесвітня література”, яке було започатковане М. Горьким), багато виступає з оглядом новинок сучасної літератури та створює величезну кількість нарисів про митців минулого (Чехова, Сологуба, Веллса, ОТенрі, Франса, Блока, Леоніда Андреєва). Найбільш суттєвою була його власна художня творчість, де перше місце посідає, безумовно, роман “Ми”, який до 1925 року (до виходу в перекладах за кордоном) залишався в рукописі, численні оповідання, казки, драматургічні дійства”, у яких митець викривав “хворі” сторони післяреволюційної діяльності. Його почали сприймати як зрадника, як відступника. Він потерпав від злостивих нападок критиків. У нього викрали славу філософа й новатора.

Що ж слугувало матеріалом для таких гонінь? Чому Замятін, який з юності був близьким до більшовиків, співчував революції й співпрацював з нею, змінив своє ставлення?
Головним подразником, безумовно, був роман “Ми”, який сучасники сприйняли як злу карикатуру на соціалістичне (комуністичне) суспільство майбутнього. Проте й сьогодні цей твір не втратив своєї актуальності. Швидше це роман-пересторога, а не просто критика сучасності, як його бачили у 20-ті роки. За-мятін у своєму творі підіймається над конкретною істо-рикр-соціальною ситуацією. Його роман виріс із заперечення глобального міщанства, задубілості, застійності, що набувають тоталітарного характеру в умовах технократичного суспільства. Замятін повстає проти механістичного розписування життя, проти штампа, коли люди перетворюються на мурах, стають абсолютно однаковими, втрачають свою особистість.

Це пам’ятка про можливі наслідки бездумного технічного прогресу, що перетворює людей на пронумерованих особин, це попередження про те, до чого може призвести наука, що відірвалась від морального й духовного начал в умовах “всесвітньої наддержави” й торжества технократів. Дослідник А. Воронський писав про роман “Ми”: “Замятин написал памфлет, относя-щийся не к коммунизму, а к государственному, бис-марковскому, реакционному рихтеровскому социа-лизму. Недаром он перелицевал своих “Островитян” и принес оттуда в роман главнейшие черты Лондона и Джесмонда, и не только зто, но и фабулу”.






Лист до митькозавра.
Євгеній Замятін і задум антиутопії “Ми”