Яка позиція автора в суперечці про правду в п’єсі На дні?

Лисиця знає багато правд, а Їжак – одну, зате більшу. Архілох П’єса “На дні” – соціально-філософська драма. Із часу створення добутку пройшло більше ста років, змінилися соціальні умови, які викривав Горький, але п’єса не застаріла дотепер. Чому?

Тому що в ній піднімається “вічна” філософська тема, що ніколи не перестане хвилювати людей Звичайно для горьковской п’єси цю тему формулюють так: суперечка про правду й неправду. Подібне формулювання явно недостатнє, тому що самі по собі правда й неправда не існують – вони завжди пов’язані з людиною. Тому точніше буде сформулювати філософську тему “На дні” по-іншому: суперечка про щирий і помилковий гуманізм. Сам Горький у знаменитому монолозі Сатину із четвертої дії зв’язує правду й неправду не тільки з гуманізмом, але й з волею людини: “Людина – вільний… він за все платить сам: за віру, за невір’я, за любов, за розум – людин за все платить сам, і тому він – вільний!

Людина – от правда! “. Звідси треба, що автор у п’єсі міркує про людину – правді – волі, тобто про головні

моральні катеГореї філософії. Тому що однозначно визначити ці світоглядні катеГореї (“останні питання людства”, як називав їх Ф. М. Достоєвський) не можна, Горький представив у своїй драмі кілька крапок зору на поставлені проблеми.

Драма стала поліфонічної (теорію поліфонізму в художньому творі розробив у своїй книзі “Поетика творчості Достоєвського” М. М. Бахтин). Іншими словами, у п’єсі діють кілька героїв-ідеологів, кожний зі своїм “голосом”, тобто з особливою точкою зору на мир і людину. Прийнято вважати, що Горький зобразив двох ідеологів – Сатину й Луку, але насправді їх щонайменше чотири: до названих варто додати Бубнова й Костилева.

По Костилеву, правда взагалі не потрібна, тому що загрожує благополуччю “хазяїв життя”. У третій дії Костилев міркує про теперішніх мандрівників і попутно висловлює своє відношення до правди: “Дивна людина… не схожий на інші… Коли він настояще дивний… що-небудь знає…

Що-небудь довідався таке… не потрібне нікому… може, він і правду довідався там…

Ну, не всяка правда потрібна… так! Він – про себе її зберігай… і – мовчи! Коли він настояще-те дивний…

Він – мовчить! А те так говорить, що нікому не зрозуміло… І він – нічого не бажає, ниво що не мішається, людей зрячи не каламутить…

” (ІІІ). Дійсно, навіщо Костилеву правда? На словах він за чесність і працю (“Потрібно, щоб від людини користь була… щоб він працював…

” ІІІ), а на ділі скуповує крадене в Попелу. Бубнів завжди говорить правду, але це “правда факту”, що тільки фіксує невпорядкованість, несправедливість існуючого миру. Бубнів не вірить, що люди можуть жити краще, честнее, допомагаючи один одному, як у праведній землі Тому всі мрії про таке життя він називає “казками” (ІІІ).

Бубнів відверто зізнається: “По-моєму – вали всю правду, як вона є! Чого соромитися?” (ІІІ). Але людини не може задовольнити безнадійна “правда факту”.

Проти правди Бубнова виступає Кліщ, коли кричить: “Яка – правда? Де – правда? Роботи немає… сили немає!

От – правда! Издихать треба… от вона, правда!

На що мені вона – правда?” (ІІІ). Проти “правди факту” виступає й інший герой, той самий, котрий вірив у праведну землю Ця віра, як розповідає Лука, допомагала йому жити.

А коли віру в можливість кращого життя зруйнували, людина повісився. Праведної землі немає – це “правда факту”, але говорити, що її не повинне бути взагалі ніколи, – це неправда. Саме тому Наташа пояснює смерть героя притчі так: “Не стерпел обману” (ІІІ). Самим цікавим героєм-ідеологом у п’єсі є, звичайно, Лука Оцінки цього дивного мандрівника в критиків самі різні – від замилування великодушністю старого до викриття його шкідливого утешительства. Очевидно, це крайні оцінки, а тому однобокі.

Більше переконливої здається об’єктивна, спокійна оцінка Луки, що належить І. М. Москвину, першому виконавцеві ролі старого на театральній сцені. Актор грав Луку як доброї й розумної людини, у розрадах якого немає користі Те ж відзначає в п’єсі Бубнов: “От Лука, приблизно, багато бреше… і без усякої користі для себе… Навіщо б йому? ” (ІІІ).

Докори, висловлені на адресу Луки, не витримують серйозної критики. Необхідно спеціально відзначити, що старий ніде не “бреше”. Він радить Попелу їхати в Сибір, де можна почати нове життя. І це правда.

Його оповідання про безкоштовну лікарню для алкоголіків, що зробив сильне враження на Актора, – правда, що підтверджується спеціальними розвідками літературознавців (див. статтю Вс. Троицкого “Історичні реалії в п’єсі М. Горького “На дні”” //Література в школі, 1980, №6). Хто може сказати, що, описуючи Ганні загробне життя, Лука лукавить? Він утішає вмираючої людини.

За що ж його дорікати? Він говорить Насті, що вірить у її роман зі шляхетним Гастоном-Раулем, тому що бачить в оповіданні нещасної дівиці не просто неправда, як Бубнов, а поетичну мрію Ще критики Луки заявляють, що шкода від розрад старого трагічно відбилися на долях нічліжників: старий нікого не врятував, нікому не допоміг по-справжньому, смерть Актора на совісті Луки. Як легко у всім обвинуватити однієї людини! Він прийшов до занепалих людей, до яких нікому немає справи, і утішив їх, як міг. Ні держава, ні чиновники, ні самі нічліжники не винуваті, – винуватий Лука!

Вірно, старий нікого не врятував, але й не погубив, – він зробив те, що було в його силах: допоміг людям відчути себе людьми, інше залежало вже від них самих. А в Актора – запійного п’яниці зі стажем – зовсім немає сили волі, щоб припинити питися Васько Попіл у стресовому стані, довідавшись, що Василиса скалічила Наталю, випадково вбиває Костилева. Таким чином, докори, висловлені на адресу Луки, здаються непереконливими: Лука ніде не “бреше” і не винуватий у нещастях, случившихся з нічліжниками.

Звичайно дослідники, засуджуючи Луку, сходяться в тім, що Сатин, на противагу лукавому мандрівникові, формулює вірні ідеї про волю – правді – людині: “Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!”. Сатин так пояснює причини неправди: “Хто слабшав душею…

І хто живе чужими соками, – тим неправда потрібна… одних вона підтримує, інші прикриваються нею… А хто – сам собі хазяїн…

Хто незалежний і не жере чужого – навіщо тому неправда?” (ІV). Якщо розшифрувати це висловлення, вийде наступне: Костилев бреше тому, що “живе чужими соками”, а Лука – тому, що “слабшав душею”.

Позиція Костилева, мабуть, повинна бути відкинута відразу, позиція Луки вимагає серйозного аналізу Сатин вимагає дивитися життя прямо в очі, а Лука оглядається по сторонах у пошуках втішливого обману. Правда Сатину відрізняється від правди Бубнова: Бубнов не вірить, що людина може піднятися вище себе; Сатин, на відміну від Бубнова, вірить у людину, у його майбутнє, у його творчий талант. Тобто Сатин – єдиний герой у п’єсі, хто знає правду. Яка ж авторська позиція в суперечці про правду – волі – людині? Деякі літературознавці затверджують, що тільки в словах Сатину викладена авторська позиція, однак можна припустити, що позиція автора поєднує в собі ідеї Сатину й Луки, але повністю не вичерпується навіть ними двома.

Іншими словами, у Горького Сатин і Лука як ідеологи не протипоставлені, а доповнюють друг друга З одного боку, Сатин сам зізнається, що Лука своїм поводженням і розмовами-розрадами підштовхнув його (у минулому утвореного телеграфіста, а нині босяка) до міркувань про Людину. З іншого боку, Лука й Сатин – обоє говорять про добро, про віру в краще, що завжди живе в душі людини. Сатин згадує, як Лука відповістив на запитання: “Для чого живуть люди?”. Старий сказав: “Для кращого!

” (ІV). А хіба Сатин, міркуючи про Людину, не повторює те ж саме? Лука говорить про людей: “Люди… Вони всі знайдуть і придумають! Допомагати тільки треба им…

Поважати треба… ” (ІІІ). Сатин формулює схожу думку: “Треба поважати людини!

Не жалувати… не принижувати його жалістю… поважати треба!” (ІV).

Розходження цих висловлень тільки в тім, що Лука наголошує на повагу конкретної людини, а Сатин – Людини Розходити в частковостях, вони сходяться в головному – у твердженні, що людина – вища правда й цінність миру. У монолозі Сатину протиставляються повага й жалість, але не можна затверджувати напевно, що це остаточна авторська позиція: жалість, як і любов, не виключає поваги. Із третьої сторони, Лука й Сатин – неабиякі особистості, які в п’єсі жодного разу не зіштовхуються в суперечці. Лука розуміє, що Сатин не має потреби в його розрадах, а Сатин, уважно спостерігаючи за старим у нічліжці, жодного разу не висміяв, не обірвав його. Підбиваючи підсумок сказаному, слід зазначити, що в соціально-філософській драмі “На дні” головним і найцікавішим є філософський зміст Цю думку доводить сама побудова горьковской п’єси: практично всі герої беруть участь в обговоренні філософської проблеми людина – правда – воля, у той час як у побутовій сюжетній лінії з’ясовують відносини тільки четверо (Попіл, Наталя, пара Костилевих).






Чому кохання вічна таїна.
Яка позиція автора в суперечці про правду в п’єсі На дні?