“Хазяїн” – сатирична комедія

Іван Карпович Тобілевич (літ. псевдонім – Карпенко-Карий) народився 17 вересня 1845 р. у слободі Арсенівці на Херсонщині в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив у 1859 р. Відтоді майже двадцять років служив канцеляристом. Із початку 60-х років брав активну участь в українському театральному житті. Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких склався так званий театр корифеїв. Виконував переважно комедійні акторські ролі. Помер Карпенко-Карий 2 вересня 1907

року.

Карпенко-Карий – автор багатьох п’єс. Справжню популярність йому принесли комедійні твори “Мартин Боруля” (1886), “Сто тисяч” (1889), “Хазяїн” (1900). У них автор виступив проникливим спостерігачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українському суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальною жагою збагачення. Моральна деградація, руйнування родинних і людських взаємин, самодурство й тупе чванство – такі негативні риси побачив Карпенко-Карий в українському селянському середовищі. У комедії “Хазяїн” драматург зобразив

людину, що перейшла межу, за якою втрачається вагомість моральних стримувань. Для героя – мільйонера в смердючому кожусі – прагнення наживи перетворилося на хворобливу психологічну залежність, що призводить до деградації особистості.

Карпенкові-Карому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія “Сава Чалий” – не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. Версія, що її пропонує Карпенко-Карий, відзначається зорієнтованістю на невибагливий загалом смак містечкового глядача.

Поза сумнівом, на драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача.

Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.

Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. Карпенко-Карий. Хоч його “Хазяїн” – сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що в майбутньому запанують “вищі ідеали загального добра”, зникнуть причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. Про це І. Карпенко-Карий неодноразово писав у листах до сина Назара.

Сам драматург підкреслював, що його “Хазяїн” – це “зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!”

На цю тему є багато творів у світовій літературі, але І. Карпенко-Карий підійшов по-новаторському до її розкриття. Оскільки, за висловом автора, “комедія ця дуже серйозна”, у ній немає ефектних переплетень подій, інтригуючих колізій. Центр ваги драматичного сюжету автор “Хазяїна” переніс на глибоке розкриття людських характерів, психологічну мотивацію вчинків героїв.

Разом із тим письменник використав увесь арсенал класичних комедійних і сатиричних засобів та прийомів. Взяти хоча б прізвище головного героя – Пузир. У народі говорять: “Пузир дувся, дувся та й лопнув”.

Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної експлуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузиря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих.

Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).

Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні. Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихованим гумором чи сатирою.

Що не діалог, то, як кажуть, сміх і гріх. Наприклад, такий: Маюфес. А чи на вашім вокзалі можна пообідать? Пузир. Я ніде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!

Чи на нашому вокзалі можна пообідать? Феноген. Бухвет є. Маюфес. Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить. Пузир. Тут недалеко. Маюфес. Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба…

Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник безмежних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді. То ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!

На розкриття авторського ідейного задуму – засудження “стяжатель-ства” працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латаний-перелата-ний халат мільйонера, кожух, що “торохтить” і “смердить”. У ньому Пузиря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі.

Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характеристикою. Так, у Пузиря – груба, лайлива мова, насичена дієсловами наказового способу, що відповідає його категоричному, жорстокому і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні, Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесено-книжна, з філософським спрямуванням. І що характерно – у мові практично кожного персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю прислів’я, приказки та фразеологізми: “не знаєш броду – не лізь прожогом в воду”, “ярмо на шиї”, “як свиня в моркву” (Пузир); “кусок в горло не полізе”, “попала на стежку”, “серцем чула”, “увійти в суть” (Соня); “не вмер Данило, то болячка вдавила”, “чули дзвін, та не знаєте, відкіль він”, “з пальця висмоктав”, “з шкури вилізу” (Ліхтаренко); “і риби наловить, і ніг не замоче” (Феноген). Якщо цей перелік продовжувати, то довелося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпен-ко-Карий – великий знавець народної фразеології і майстер її доречного використання.

Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, великих землевласників-аграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості в суть явища?

Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гостре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю, егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. Карпенка-Карого – протест проти всякої наруги над людиною, проти попирання людської гідності. У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія “Хазяїн” І. Кар-пенка-Карого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.

Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо – “хазяйство або смерть”. Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому у такий спосіб: “Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди…”

Проте є в поведінці, характері Пузиря й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це, перш за все, працьовитість, що й допомогла Пузиреві: “Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка…”; “я всю молодість провів у степу”, “із степу не вилазив”. Це виступає вперед селянська вдача Пузиря, його неймовірна працездатність.

Зауваживши, що “одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку”, хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому “шкода худоби і потеря”. Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою.

Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир безглуздо загубив своє життя. Але той із пузирів і калиток, хто спланує своє життя по-іншому, і дітей у гімназіях вивчить, і сам цивілізується, облагородить свою грубу і хижу натуру і поставить собі на службу усіх і вся. У перспективі це одна з крупних фігур капіталізму… Саме до таких роздумів і повертає нас І. Карпенко-Карий.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

“Хазяїн” – сатирична комедія