Вклоніться, люди, низько їй

22 червня 1941 року – початок страждань ваших, жінки України. Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Все потрощила жорстока війна. Пішли на фронт чоловіки, за ними – сини, лишаючи матерів, сестер, наречених. Якими ж довгими були дні й ночі, місяці, роки чекання того солдатського трикутника зі звісткою, що живий. І молилася матір за синів своїх: “Стою на зорях вечірніх і враніншіх і закликаю дороги, …аби не взяв його ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!” (О. Довженко, “Повість полум’яних літ”).

Якими тяжкими були ті перші роки війни, чорні дні фашистської окупації в Україні. Доводилося орати в ярмах; не в хатах, а в землянках, темних льохах, біля зруйнованих будівель ростили дітей.

О доле жіноча! У фашистську неволю гнали вас, голодних і виснажених горем українських дівчат. Насильство, брутальність заполонили рідну землю. Жінка повинна була випити цю чашу ганьби й образи. У кіноповісті О. Довженка “Україна в огні” є епізод, коли відбувається суд над Христею, українською дівчиною, яка, щоб уникнути вивозу до Німеччини, стала дружиною італійського

фашиста-карателя. Прокурор гнівно запитував, де її гордість і “національна гідність у велику добу боротьби святої Батьківщини”. Дівчина відповідала, що немає у неї цих почуттів: “Але чому ж цього в мене нема? Рід же наш чесний… А я питала у вас, чи будуть німці у нашому селі: може б, я втекла? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталася під німцем. Всі чисті, а я ні… Навіщо кинули нас на знущання ворогу?”

Однією з причин появи дезертирів, оточенців, Слабкодухих Довженко називає ту, що “у грізну годину ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів”. Єдина країна, де не викладалася історія її, – це Україна, країна виховання безбатченків “без роду і племені”.

Але у цій країні були жінки, без чиєї сили, без чийого терпіння, віри не вистояла б Україна в грізну годину. Жорстоко кривдила війна жінку-матір. Скільки замордовано і вбито було вдів, сиріт, знівечено людських доль! Про одну таку високу смерть розповідає О. Довженко в оповіданні “Мати”. Низько вклоняємося перед подвигом жінки, яка просила порятунку для чужих дітей – льотчиків, назвавши їх своїми синами. Повісили її німці на груші, а “трудящі руки її, що так багато сотворили хліба, прядива і насіння, простягалися долонями до землі, немов хотіли востаннє торкнутися своєї годувальниці”.

Жінки тримали на своїх плечах тягар війни. Вони пройшли через заграви у сірих шинелях, незграбних фуфайках, важких солдатських чоботях. “Не музику дарувало життя їм, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум’я пожеж і трупний сморід замість пахощів цвіту”,- писав О. Довженко у “Повісті полум’яних літ”.

Тендітні дівчата виносили з-під водню поранених, перев’язували їм рани, сестрами-жалібницями схилялися над ліжками важкопоранених. Були зв’язківцями, радистками, снайперами, льотчицями.

Не зупинилась ти в дорозі, Здолала сумніви і біль, У всенародній Перемозі Є частка і твоїх зусиль, – віддаючи пошану жінці-героїні, писав у вірші А. Попов. Мужньо переносили горе втрат українські матері. Височіють пам’ятники “бабам Онисям”, що не дочекалися синів додому, по всій Україні. Вкрите зморшками обличчя (бо труднощі й лиха не запам’ятовуються, вони закарбовуються), очі, сповнені тривоги, дивляться на дорогу… Може ж, живий, може, помилилися? Застигли в чеканні матері. До останнього подиху жевріла надія на повернення рідних, бо, як писав Б. Мельничук, “найдовша дорога в світі – дорога з війни”.

Тепер стоять у вічній скорботі Матері-Вітчизни над могилами воїнів. Стоять уже шосте десятиліття. Весь світ схиляється перед вікопомним подвигом жінки у Великій Вітчизняній війні за всі її муки, за тяжку працю, за голод і нестатки, смерть дітей, за вдовине життя, за красу вірності.






Твір роздум на тему що нам потрібно відроджувати.
Вклоніться, люди, низько їй