Вічний революціонер (За поезією Івана Франка)

Іван Якович Франко є одним з корифеїв української літератури. Його творча спадщина не просто велика, а ве­личезна: лише частина її займає п’ятдесят томів. Поетич­ний доробок Івана Франка – це дуже важлива частина його творчості.

Вічний революцьонер –

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

Ці рядки відомі багатьом поколінням українців, адже славнозвісний “Гімн” Франка був написаний ще в 1880 році. Здається, про яку боротьбу, про які бої йдеться? Адже всі революції ще далеко попереду.

Та, як кожний великий поет, Іван Франко передбачає їх. Кожен рядок тут є афористичним. Наприклад:

Вічний революцьонер –

Дух, наука, думка, воля.

“Гімн” вважається одним із найкращих творів револю­ційно-патріотичної лірики. Ця поезія набула популярності в народі як пісня, музику до якої написав славетний Микола Лисенко. Узагалі “Гімн” можна вважати чудовим взірцем непідробного громадянського пафосу, а майже маршовий ритм цих рядків притягує до себе увагу читача, підносить його духовні сили. Іван Франко бачить дійсність такою, якою вона є насправді. Тільки збройна боротьба мільйонів здатна повалити

ненависний царат. Треба “не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. “Зла руїна” – ось вичерпна характеристика, яку поет дає Австро-Угорській імперії. Така ж характеристика буде слушною й для мико­лаївської Росії. Застарілі режими стали справжніми тюрмами для десятків народів, серед яких страждав і український народ. “Розвидняющийся день” не зможуть згасити ніякі буревії. Йому бути, цьому дневі!

Поезія “Гріє сонечко” продовжує розвивати основну думку “Гімну”. Картина, змальована в цьому творі, і ідеї, у ньому проголошені, є світлими, навіяними оптимістичною вірою в майбутнє:

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час

Золоте зерно! –

Звертається Іван Франко до українців. Згідно з євангельською мудрістю, зерно, яке впаде на камінь, умре, а те, яке по­трапить у родючий грунт, проросте й дасть добрий урожай:

Сійте в головах

Думи вольті,

В серцях жадобу

Братолюбія… –

Такі рекомендації дає Іван Франко найбільш освіченим українцям, які мусять нести в народ “розумне, добре, вічне”. Цей святий труд не пропаде марно:

Сійте! На пухку,

На живу ріллю

Впадуть сімена

Думки вашої!

Франкові слова виявилися пророчими: українська революційно-демократична думка почала набувати своїх форм саме в останній чверті XIX століття, щоб вибухнути сплеском щирого всеукраїнського ентузіазму за кілька десятків років, коли було проголошено УНР і ЗУНР.

Трагічний портрет народу України змалював Іван Фран­ко в пролозі до поеми “Мойсей”. З болем у серці поет бачить, як народ, “мов паралітик той на роздорожжу”, залишається ніби осторонь життя. Саме “паралітик” – бо імперії робили все заради якщо не винищення українсько­го народу, то придушення його національної самосвідомості. Причому в Австро-Угорщині стан речей для так званих “національних меншин” був ще не найгіршим.

“Укрита злість, облудлива покірність” стали долею ук­раїнців. Кров тисяч борців пролито даремно. Сором – ось що відчуває поет, пильно вдивляючись у сучасність.

Пролог до поеми “Мойсей” можна умовно поділити на три частини. У першій Іван Франко з гнівом запитує свій народ, а втім, і себе також, до яких меж простягається одвічна покора української нації та де її край? Усе найкраще сплюндровано, поспродано, піддано блюзнірському глу­му, зневазі. Друга частина прологу – це заперечення вищесказаному:

О, ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились!

Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Слово “повстання” вжите тут поетом у значенні “повстання з мертвих”. Але припущення “якби” показує сумніви Івана Франка щодо можливості сучасної йому інтелігенції “провадити до бою” український народ. Тре­тя частина прологу до поеми “Мойсей” є урочистим гімном, присвяченим майбутньому України. Прийде час, і все зміниться:

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Це буде гідним підсумком багатосотрічної боротьби, добрим знаком для прийдешніх поколінь,

Пролог до поеми “Мойсей” – наче своєрідна схема розвитку, за якою змінювалися погляди передової українсь­кої інтелігенції: від зневаги й гніву до радісного стверджування життя в найдосконалішому його прояві – націо­нальній самосвідомості.

Іван Франко проявив себе як талановитий лірик. Його збірка “Зів’яле листя” є вершинним здобутком української поезії останньої чверті XIX століття. Читач насолоджувався гармонією цих вишуканих поезій, а злостивий критик гострив перо. І ось Франкові було начеплено ярлика “декадента”, тобто представника занепадницького мистецтва:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –

Се лиш тому, що склалось так життя, –

Пояснює Франко тужливий настрій збірки “Зів’яле листя”. Поет наголошує, що його дещо песимістичний настрій є результатом осягнення сучасної реальності, а не даниною моді. “Який я декадент? Я син народа”, – зазначає Фран­ко і згодом точно доводить свою непричетність до декадентства:

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Життя для поета є святом, де він почувається хазяїном, а не гостем. Але Франко прагне спершу потрудитися зад­ля суспільної користі, а вже потім насолоджуватися життям. “Який же я у біса декадент?” – із сарказмом запи­тує Іван Франко.

Поезія Івана Франка щира й відверта, вона апелює без­посередньо до розуму й почуттів читача. Ця поезія впливала й впливає на українську громадську думку. Особистість нашого славетного Каменяра захоплює: вмів думати, по­чувати, кликати до боротьби. Ці людські якості й сьогодні цінуються дуже високо, адже без них не лише людина, а й суспільство в цілому перетвориться на руїну.






Моя душа ніколи не забуде.
Вічний революціонер (За поезією Івана Франка)