Велику роль у відтворенні почуттів відіграє у прозі Мирного пейзаж

Природа – одвічна літературна проблема, тільки в різні епохи оберталася по-різному: від захисту людини від стихій та звірів до захисту природного середовища, у тому числі й диких тварин, від наслідків господарської діяльності людини. У Мирного природа – це невід’ємна реалія людського існування, здебільшого окраса його, позитивна субстанція, хоч буває й грізною.

У творах класика наявні всі пори року і доби, майже всі погодні явища: дощі, грози, метелиці, ясна й хмарна днина, подощова година, передгроззя, морози, хуги, заморозки. З найбільшим

замилуванням він описує “весну вповні” або раннє літо, бо це ж уподобання і переважної більшості його героїв: “…на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають, і втрачають силу” (І, 429).

Якщо осінні дощі-мряки приносили болото й сум, то зимові морози та завії для ледь захищеної від холоду голоти були страшним нещастям – іноді спричиняли смерть. Згадаймо долю героїні роману “Повія” та її батька, Пилипка з оповідання “Морозенко”.

Отож явища природи іноді стають причинними сюжетними елементами чи то в зав’язці, чи то в кульмінації, чи то в розв’язці творів Мирного. А в

згадуваній уже новелі “Серед степів” образу природи в її буйному весняно-літньому розквіті належить центральне місце.

У своєму листі до старшого сина Віктора від 21 травня 1915 р. Панас Мирний назвав війну одним “из противоестественньїх измьішлений человечест-ва” 24. І це не можна пояснити тільки батьківськими почуттями, співчуттям до окопно-фронтового життя сина. Такий його погляд спостерігається ще в юнацьких записах, підтверджується прибраним псевдонімом, а ще більше творами зрілого письменника: віршем “Война! война! і серце охололо…” (VІІ, 20), характеристикою царської армії та її жандармської ролі в “Хіба ревуть воли…”, сатиричною картиною бою в “Лихих людях”, що завершується авторським висновком: “Не помирилися царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства – і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові…” (І, 123). Що ж, загальний погляд письменника на проблему війни і миру у повному суголоссі з передовою думкою його часу.

Темі прямого осуду імперіалістичної війни присвячене і незакінчене оповідання “От я так і знала, що ти сидиш…” (№ 92), писане під час російсько-японської війни. В ньому устами героя названо одну з головних причин поразки царської армії: нема свідомої дисципліни, все, як і в державі, тримається па страху, погрозах, репресіях.

А як же з революцією? Таку війну – справедливу, визвольну, “коли тебе другий насів” (VІ, 375), коли “воля в кайданах” (VІІ, 65) – письменник визнавав як необхідність, як оборонно неминучий шлях до щастя.

Отже, в найактуальнішій проблемі нашої доби – миру між народами – Панас Мирний повний наш однодумець, ідейний союзник, як і в усій іншій згаданій проблематиці.

Візьмімо хоча б таке лихо, як пияцтво. Воно в той час не осуджувалося законами, навіть було вибачливою обставиною при скоєнні злочину. Чиновники, що перебували в службовому відрядженні, горілку-ви-пивку записували у витрати, які підлягали казенному відшкодуванню. Отак у бухгалтерських звітах і писали: “штоф водки к обеду”, “бутьілка вина” із зазначенням ціни.

Ще в нарисі “Подоріжжя…” Панас Мирний гнівно таврував “гірке заливне п’япицтво” (ІІ, 14), чимало картин, епізодів за участю “зеленого змія” маємо в інших його творах. П’яне різноголосся шинку. Купецькі, земські, дворянські обіди-бенкети… П’ють розбійники і проститутки; міщани і міщанки, їхні сипи й дочки; бідні, середньої руки й багаті селяни й селянки; чиновники повітові й губернські різних рангів; дворяни і їхні маршали-предводителі; кріпаки і кріпосники. Все це показано в міру життєвої правди, без гротескового натиску. Саме той момент, що чим правдивіше, тим огидніше.

Не один герой Мирного “завдячує” горілці своїм падінням. Пригадаймо, що тільки п’яним і заради випивки піддається Чіпка на умовляння свого злодійського товариства і йде на перше пограбування. І далі, аж до розв’язки, горілка – постійний супровід грабіжницьких “подвигів”. Виходить так, що соціальна несправедливість, горе штовхнули Чіпку до пияцтва, а далі вже горілка стала постійним чинником, який із силою зміїного гіпнозу затягував і затягував його у сліпий розбій. Зрозуміло, що й першопричина не усувалася, раз по раз давала себе знати. Горілка була однією з причин загибелі “ощасливленого” паиом-ку-мом батька Марини (“Лихо давнє…”). Спиваються і гинуть обдаровані музики Іван Микитович (“П’яниця”) і Довбня (“Повія”).

Якщо горілка – “усьому злому злодійка” (ІІ, 356), то музика, пісня чи не єдиний народний тривкий духовний харч у ті часи. Вони, як і святий хліб, знайшли своє належне місце, належний лад і регістр у творчості класика.

Хліб і пісня – це необхідність, основа, “всьому голова” у житті народу. Показати, змалювати основу дуже складно через її простоту й очевидність.

“…На ланах грає сонячна хвиля;

Під хвилею спіє хліборобська доля…” (ІІ, 35),- вдаються до неримованої поезії – в образах і ритміці – автори. Хліб – доля! І це, звичайно, не єдине місце у творах Мирного.

Хліб на столі для того, у кого він в завжди,- скажімо, для нас зараз,- річ непомітна, звичайна. Вагу і силу хліба помічають при його відсутності, коли його немає чи не вистачає, що добре було відомо героям Мирного. Сцена із “Згуби”:

“Орися. Петре! Одріз мені сце сматоцок.

Петро. А мати, як прийдуть, що заспівають? Он і так уже не багато зосталося.

О р и с я. Ти од свого дай… Адзе з ти мені невеличкий сматоцок одрізав, а собі – он який одвалив!” (VІ, 212).

Не міг дати Петро від свого, одрізав од спільного. За це й мали від матері, поряд з іншими “епітетами”: “Як черва та, точите, як іржа, їсте!” (VІ, 213). Тут мало сказати типова картина, настільки вона часто – чи не щоденно? – зустрічалася в тодішніх бідацьких родинах. Через святий чорний хліб малий Чіпка став “запеклим богоборцем”: повиймав очі в іконної “бозі”, щоб не бачила, як він хліб їстиме.

Про народну пісню, її місце й роль у житті українського народу М. Гоголь писав: “…пісні для Малоросії – все: і поезія, й історія, і батьківська могила” 25. До цього “все” слід додати: і скарга, і віра, і розмова з милим, а то й з долею-богом… Пісня – це народний світогляд.

Скарбником пісенних багатств, крім кобзарів, було жіноцтво: збирали в основному в дитячому та дівочому віці і призбирували по кілька сот. А окремі співухи, як-от відома Явдоха Зуїха, наспівала збирачам півтори тисячі пісень. Чий репертуар професійних співаків мозке хоч близько підійти до такої цифри? Високо цінував пісню Панас Мирний. Закохана в неї з природністю дихання героїня роману “Повія”

Христя знає їх, що “й щоту немає” (ІІІ, 228). Проста народна пісня (яка ж вона, виходить, геніально багата!) живить талант музик Довбні (“Повія”) і Івана Микитовича (“П’яниця”) – інтелігентської “пропащої сили”. Ось картина з фрагмента задуманого твору “Сколихнув”:

“Галя перша почала. Дзвінкий, тонкий і дужий голос, як забій срібного дзвоника, рознісся по хаті. За нею потягли Варя, Орися – і полився спів, понісся лемент бідної удівоньки до самого бога”. До дівчат приєдналася господиня хати, “потягла за молодими, а потім і заплакала” (ІV, 128). Заплакала, “бо до серця доходить, у самий край зачіпає…” (ІV, 128). Спів і сльози – явище, як на ті часи, типове. Чимало народних пісень – то закодовані сльози.

Із співом найбільше товаришувала молодь. Вечірні публічні концерти на вулицях були традиційним озвученням і сільського, і міського життя. Строго реалістичний і високопоетичний опис такого концерту знаходимо в розділі “Яків Бородай” ” “: “Пісня і високо, і широко сягає, то вдариться аж у саме небо, то розкотиться аж геть за горами, за лісами, обізветься голосною луною”. І люди, і природа заніміли – все слухав величавий спів, що “вихрить-розкочується-розлягається… Серце стає, душа, здається, так би знялася і полетіла” (ІV, 247). Душевне піднесення, настрій і співаків, і слухачів передано в тому ж художньому сприйнятті, що й заголовок збірки віршів Лесі Українки “На крилах пісень”. Тож чи не пісня спородила в людині мрію про політ, що втілилася в життя зовсім не ліричними засобами?






Мовою можна і осквернити і освятити.
Велику роль у відтворенні почуттів відіграє у прозі Мирного пейзаж