Вавілон символ тяжкого поневолення народів

Сам Вавілон для поетеси – символ тяжкого поневолення народів. Цей символ Леся Українка застосовує лише до пануючої у Вавілоні верстви завойовників. Тільки з ними – дозорцем, багатим купцем, царем і царськими вельможами – доводиться зустрічатися співцеві Елеазарові і тільки від них чути образу рідного краю.

Молодий співець – пророк Елеазар заперечує міжплемінні чвари, обстоює єдність обох племен. І тоді пророки накидаються на нього, обвинувачують Елеазара у зраді за те, що він співав перед завойовниками у Вавілоні.

Розкривши

запроданську суть левітів, поетеса цим самим відразу розмежовує тих, хто має і хто не має права обвинувачувати Елеазара. Коли мати наказує дитині – не смій підступати до зрадника, а стара жінка докоряє дівчині, що вона “стоїть без покривала і дивиться на зрадника” – то так думає народ. Коли ж Елеазара кляне левіт, який щойно дістав золотого персня від начальника-завойовника, а потім у цьому ж безпідставно обвинувачує Елеазара, то це – ошуканство народу, намагання приховати власну зраду. Співець повинен бути чесним і щирим. Елеазар, як на перше виправдання своєї поведінки, вказує на щирість своїх пісень, на те,
що жодна струна на його арфі “нещиро зроду не бриніла!”

Елеазар виправдовується, він не вважає себе винним, бо пісня й слово – єдине, чого він навчений, це його заробіток. Він не проситиме хліба, бо не каліка й не левіт, а хліба й малі діти не мають. Якщо спочатку Елеазар тільки пояснював, виправдовувався, то далі йому належить перше слово – вже він розповідає, вчить, закликає.

Елеазар не співав перед ворогами чудових сіонських пісень про кохання, не співав і сумних пісень про свій полон, бо цього йому не дозволяли гордощі – “не плачу зроду перед чужинцем”.

Пісні про славу лицарську викликали лише сумнів у вірогідності звитяг, які оспівував Елеазар. І тоді він співав про завойовників – розбійників і хижаків, про те, як з владарів вони ставали рабами – і це змушувало ворогів бліднути від страху. Елеазар ніколи не був зрадником свого народу, не співав хвали Вавілону. Чим лютіше нападають на нього левіти, тим тісніше згуртовуються навколо нього прості люди. Вони журяться, що у Вавілоні, співаючи його мовою, Елеазар забуде рідне слово, рідну пісню і саме слово “Єрусалим”. Цей докір діда бере за серце Елеазара.

Народ розуміє Елеазара, він не докоряє йому за спів у Вавілоні, але розуміння ще не досить. Можна зрозуміти, але не можна й не пошкодувати, що Елеазар на якийсь час відірвався від народу, що він не виправдовував свого громадського покликання – а воно в тому, щоб пробуджувати народ від рабського сну, вселяти віру в його силу, в потребу боротьби за визволення. І коли народ вже не засуджує Елеазара, співець сам судить себе за те, що не боровся за “пропащу волю”.

У грудні 1899 року Леся Українка написала вірш, який увійшов до циклу “Невольницьких пісень”:

Як Ізраїль діставсь ворогам у полон, То рабом своїм бранця зробив Вавілон.

І, схиливши чоло, подолані борці Переможцям своїм будували дворці.

Тії руки, що храм боронили колись, До чужої роботи з одчаю взялись,

Тая “мла, що марна була на війні, Будувала підвалини й мури міцні.

Все здалось до роботи: перевесло й шнур, Плуг, сокира й лопата виводили мур,

Всяк, хто мав який знаряд, мав працю собі, Тільки арфу співець почепив на вербі.

Цей вірш – ніби програма майбутньої драматичної поеми “Вавілонський полон”, в якій так само проводиться істотна різниця між підневільною фізичною працею і підневільним словом. Вавілон – “дім роботи” і “дім неволі”. Ці поняття набувають сталого змісту, стають символами поневолення трудящих і такими виступають в низці творів Лесі Українки. Праця робітника в “дому роботи” безславна, але вона викликана безвихідним становищем помираючих від голоду робітників і їх родин. Тому на закид Елеазара, що всі працюють у Вавілоні, чоловік з народу слушно заперечує – “робітники Молохові не служать”. Тяжка підневільна праця особливо страшна тому, що в ній батьки “душу за родину гублять”. Вільну працю народ здобуде тільки тоді, коли скине ярмо соціального гноблення. Зрештою, дім роботи в умовах експлуататорського ладу скрізь вимагає підневільної праці. Після неї лишаються витвори людського народного генія – про це поетеса писатиме в багатьох наступних творах. Слово ж, пісня не можуть ототожнюватися з фізичною працею. Рідної пісні, рідної мови не можна забувати ні за яких обставин. Вони створені для боротьби за волю народу, і співак, що має в серці “іскру божу”, мусить воювати цією зброєю. Докір старого діда пробудив у Елеазара сором за мимовільний відхід від першочергового свого обов’язку. Пристрасний заключний монолог співця закінчується вірою в те, що не загин^”,а його країна, не втратив честі його народ, що “живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні”.

У біблії можна знайти численні фактичні відповідники тим поневірянням, про які розповідається в драматичній поемі Лесі Українки “Вавілонський полон”. Але суть драматичної поеми не в історичній вірогідності, а в історичних паралелях до становища українського народу напередодні революції 1905-1907 років. Під біблійною оболонкою розповіді про вавілонський полон виявляється життєвий і сучасний поетесі громадський зміст. У творчості Лесі Українки в ті роки вавілонський полон не раз асоціюється з соціальною і національною неволею українського народу, а одна з поезій, датована вереснем 1904 року, так і починається – “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя”.

Характерні явища тогочасного життя українського народу й завдання, які поставали перед інтелігенцією, яскраво проступають з усього тексту “Вавілонського полону”.

Запроданство левітів не може не нагадати нам, як панівні верстви служили царатові, допомагаючи поневолювати українських трудящих і устами своїх ідеологів виправдовуючи соціальне гноблення. Безплідними суперечками про те, де має бути культурний центр України – у Києві чи у Львові, націоналістичні верховоди намагалися відволікти трудящі маси від насущних питань боротьби з царатом, розпалюючи в той же час націоналістичну ворожнечу і неприязнь між народами.

Слава сіонській пісні у драматичній поемі “Вавілонський полон” не може не нагадати загальновизнаної слави українських пісень. Думки про холодну краплю сльози перед ворогом асоціюються з запереченням сльозливої поезії багатьох попередників і сучасників Лесі Українки. Сміх дозорців змушує згадати сумні часи, коли монархісти-великодержавники заборонили навіть назву України і її народу, силкуючись довести, що нема ні України, ні українського народу, ні української мови.

Елеазара боляче вражає докір, що він співав чужою мовою, забув рідне слово і назву рідного міста. Та Леся Українка наголошує, що справа насамперед в тому, що співав Елеазар, а не в тому, якою мовою. Він змушений був у Вавілоні співати його мовою, але він ніколи не вихваляв завойовників, а пісні Елеазара говорили про минучість царств, побудованих на визиску і поневоленні народів. Леся Українка (як, до речі, і Коцюбинський) вважала, що письменник повинен писати рідною мовою, особливо, коли вона перебуває в становищі забороненої і переслідуваної, що тільки рідною мовою можна найкраще і найповніше розкрити думи і сподівання свого народу, його вдачу і звичаї, національний характер і любов до волі.

Тужний крик Елеазара, який від голоду змушений був співати на тих майданах,

Де всі пісні бринять, а тільки тая,

Що з серця рветься, мусить умирати,-

Асоціювався з підневільним становищем українського слова.

Недарма Леся Українка писала до Франка про свою роботу над “Вавілонським полоном”: “…Як я сю останню свою поему писала, то була “щира, щира, щира” і горіло щось в мені і не давало спокою, аж поки остатнє слово не стало на папері”






Чим був цікавий для мене острів скарбів.
Вавілон символ тяжкого поневолення народів