Українська ментальність у творах Самчука й Багряного

В усі часи, а особливо в більшовицьке лихоліття 1930-60-х років, представники вітчизняної інтелектуальної еліти поставали перед питанням:

«Що ж ми за народ такий?», усвідомлювали, як зараз модно говорити, необхідність визначення української національної ідентичності. І якщо на терені материкової України акцент на окремішності нашої нації був справою підсудною, то в діаспорі це питання вилилося в низку наукових досліджень і вартісних художніх творів. Так, особливого розголосу отримали розвідки щодо українського національного характеру,

оприлюднені філософами Миколою Шлемкевнчем, Володимиром Яневим, Іваном Мірчуком і Олександром Кульчицьким.

Не лишилися байдужими до цієї животрепетної проблеми й письменники. Скажімо, Улас Самчук у романі «Марія» рішуче наголосив на віталізмі української людини. Письменник пропонує таку схему селянського світобачення. Селянин живе в гармонійному, замкненому світі, де все відбувається за неухильною Божою волею. Грунт людського життя складають: сімейна злагода, діти, праця. Нормальна сім’я та. де лідером є чоловік, а жінка помічницею. Шлях до щастя – спізнати своє призначення, полюбити його й радіти йому. Бог благословляє

трудівників, а людина лише вибирає, буде вона відповідати Божому задуму чи піде шляхом занепаду.

Селянин вірить, що ніяке зло Бог не залишає поза увагою. Покута – єдино можливий вихід для порушників існуючого правопорядку існування.

Автор змальовує привабливий образ трудівника-селянина, головного годувальника суспільства. Найперший сільський «підприємець», якого ми зустрічаємо в тексті, – Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марія Перепутько до свого заміжжя. Внутрішній потенціал Заруби настільки великий, що, якби не припинення НЕПу, він міг би стати аграрієм або фабрикантом. Це порядна, щедра, організована людина; релігійна, беручка; сприймає працю як засіб самоствердження, як своє призначення.

Єдність із землею, працьовита українська вдача відновлюють селянське буття після будь-яких криз. Прикладом цього є Маріїне життя. Зі самого початку головна риса української ментальності Марії – насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостійності, працюючи з року, забезпечуючи себе з дев’яти років і відстоюючи свої права у вуличних іграх. Марія прагне знання, освіти, якщо не для себе, то для своїх дітей; любить Корнія не за його неіснуюче багатство, а за життєву силу: оптимізм, рішучість, енергійність, легку вдачу. Любов для неї – не розвага, а смисл життя: «На сходах (церкви) Корній. Сходи піднімаються і опускаються.

Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця». Особливо реалістичним робить її образ сприйняття життя як найвищої цінності: коханий пішов на шість років у матроси, від нього жодних відомостей.

У той же час до неї вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марія намагається не зважати на нього, вона пам’ятає обіцянку, дану Корнієві. Але вона просто жінка, яка потребує уваги, красивих речей і одягу, тим паче, що Корній їй нічого не купував. І Марія звикає до Гната, водночас до останнього перевіряючи його вірність кпинами й відмовами. Та Корній і не думає писати, і вона «не поспала кілька ночей – і випила з Гнатом могорич». Удаваний аморалізм і пристосуванство такої поведінки пояснюється прагненням української людини вижити попри Будь-що, дати шанс на виправлення своїх помилок нащадкам.

Говорячи про Івана Багряного, варто запитувати слова літературознавця Юлія Войчишин: «своїм памфлетом «Чому я не хочу вертатися на «родіну»» він (Багряний) задекларував права і гідність української людини. У всіх своїх літературних творах, що слідували після цього, Багряний розгортав ту саму ідею боротьби за гідність власного «Я», ніби хотів цим утвердити її тільки в ширших розмірах.

І Петро в романі «Огненне Коло», і Григорій Многогрішний в «Тигроловах», і Андрій Чумак в романі «Сад Гетсиманський», а врешті і Максим Колот в повісті «Людина біжить над прірвою» – це втілення мрії Багряного, якою повинна бути українська людина, це його віра, що такою саме ця людина і є».

Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом – вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення повстають творцями ідей: «І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча і непримиренна приходить як заперечення». Цей принцип, між іншим, проявляється в черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості.

Заклик переглянути традиційну версію вітчизняного менталітету міститься в роздумах Петра й Романа в повісті «Огненне коло». Автор на прикладі вчинку чільного представника старої української шляхти доводить однооокість «жіночого», нерозважливого и безпринципного, «всепрощаючого» міфу України: «Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі; взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну. не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько»… А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ех, біда наша! (…) Спадкова біда нашая…».

З одного боку, ця самодостатність «нових українців» розходиться з традиційним, похідним від фольклору, портретом українця-селянина – добродушного, відкритого, емоційного (та навіть портретом козака) і часом може викликати негативне ставлення читача.

З другого боку, цей тип характеру з’являється у виняткових умовах і не виключає толерантність та повагу до інших, доброту й альтруїзм. Ба й варіант українця-надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне запровадження його в реальність.

Саме в таких ситуаціях самодостатність персонажів і стає у пригоді. Ліричний герой поезії «Перепілка в житі – радість…» закликає до молодецтва й войовничості, поеми «Мечоносці» – до непереможного оптимізму, прийняття життя в усіх його негативних проявах владно змінити його устрій. У «Баладі про серце» ув’язнений юнак перед стратою переживає дійсно «вогненне випробування» – зраду й прокляття матері. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім’я людини.

Літературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця надприродня стійкість «пояснюється… шляхетністю натури… прагненням іти назустріч небезпеці, "надзвичайною відвагою"», а витоки філософії Андрія Чумака (роман «Сад Гетсиманський») полягають в особливостях українського менталітету: «на "землі страху" народжується безстрашний народ».






Твір закони моралі найкращі життєві орієнтири.
Українська ментальність у творах Самчука й Багряного