Твір на тему: “Код нації”

Тарас Шевченко. Ми недавно відзначили чергову річницю з дня народження великого Кобзаря. Твори його видаються мільйонними тиражами. Національна Опера та Університет носять його ім’я. Але… хіба можна головне побачити очима, адже слухати вміє лише серце. Ці слова сказав колись Маленькому Принцу Рудий Лис, коли вони сиділи вдвох на великій планеті Земля. “Де ж тут логіка?” – запитаєте ви? Шевченко і раптом… Але вслухаймось, вчитаймось ще раз у ці слова: “Головного – очима не побачиш”. Що стоїть за нашими пишними святкуваннями? І де душа наша? Чи росте від самого коріннячка, тягнеться вгору і несе в собі шум віків, неясну пам’ять про минувшину, що болючою і радісною струною бринить в серці, чи лише в майбуття, несе нащадкам світ, цілющу вологу слова, кришталь думки, а чи не існує зовсім? Той хто не залишає плоду, хоча б цвіте. Той, хто руйнує, будить того, хто будує. “У всякого своя доля і свій шлях широкий”. А чиясь душа носиться під зірками безпритульно і від того тоскно йому. Нехай він каже, що під його вишиванкою б’ється щире серце патріота, що він любить

Україну. Любиш, це значить віддаєш. Одежину, кусень хліба, зоряне небо, душу… А як ти віддаси, коли нема її в тебе?
Хто ми і куди прямуємо?
“Гнилий націоналізм”, – скаже хтось, просто чіпляємо нові ікони. Якби-то! Порубаймо вишневі садки, бо вже оскомина від них! Це в кого оскомина, у вас, хто українською розмовляє на рівні: “Ти мене понімаєш?”.
У “Кобзарі” закодована душа України. І душа людини, що знає горе, радість, кохання та смуток, але знає і тихі українські ранки, коли в повітрі ще висить сивий туман, але на сході вже жевріє скибочка сонця. Все ніби завмерло в передчутті щоденного дива, тихо стоять дерева в садку і лежить холодна роса на траві. Люди вже пораються по дворах, десь скрипить колодязь, дзеленчить відро, півень, збиваючи повітря крильми, злітає на тин, щоб провісти новий день.






Хто винен в трагедії анни кареніної.
Твір на тему: “Код нації”