Твір на тему: “Чи можна писати вірші після Освенциму і про Освенцим”

Фразу “Після Освенциму не можна писати віршів” приписують Теодору Адорно, німецькому філософу, колишньому в’язневі цього страшного концтабору. Чи можна філософствувати на цю, досить делікатну тему? Перш ніж відповідати чи демонстративно дивуватися з приводу постановки такого питання, освіжимо в пам’яті зміст слів Адорно. Залишимо при цьому в стороні все те, що можна сказати про післявоєнну західну “антифашистську” міфологію, про “культ Освенциму”, про його жерця і служки, про самого Адорно. Не це нас цікавить. Зосередимося

на самій конструкції судження, на ході думки.

Що, власне, стверджується? “Після Освенциму не можна писати віршів”. В якому сенсі “не можна”? Чи мав на увазі автор, що після жахів Освенциму вірші перестали цікавити читача, користуватися попитом? Нітрохи не бувало: банальний життєвий досвід переконує нас в зворотному.

Але, може, образи невимовних страждань як би запечатують уста поетів, унеможливлюють натхнення? Ні, з чого б це. Натхнення виникає в просторі пережитої небезпеки: таке походження всякого мистецтва. У всякій творчості є щось батальне. Існування Гомера стало можливим лише після Трої.

Або ж

малося на увазі, що писати вірші після Освенциму аморально і непристойно? Бути може, Адорно хоче сказати, що віршомазання – заняття легковажне і займатися ним на дозвіллі, і перед нависаючими над Європою шістьма мільйонами жертв балуватися віршиками гидко? Знову не так. Ясно ж, що саме поезія увічнює пам’ять, завершує міф. Приклад тому – один твір Пауля Целана, який може бути вагомішим за всі “антифашистські” і “гуманістичні” творів того ж та інших діячів літератури і мистецтва. І не треба думати, що Адорно про це зовсім вже не здогадувався.

Так що ж малося на увазі? “Після Освенциму не можна писати віршів”. Адорно говорить, що “Освенцим” – це особливий досвід, який необоротно змінює відношення до деяких речей, відношення до людей та до життя. У тому числі і до поезії. І справа не в бажанні, здатності чи моральному праві це робити. Все як би залишається на місці – але виникає щось, все це знецінює.

Тепер повернемося до Європи. В ході післявоєнної ідеологічної роботи над історією “Освенцим” був зрозумілий як надзвичайна образа і наруга над усіма європейськими цінностями разом. Це розуміння не є безальтернативним – наприклад, з Росії ці речі виглядають інакше. Але Європа прийняла саме таку інтерпретацію. Освенцим став мірилом цих європейських цінностей, їх “абсолютним нулем”. “Освенцим” визначається як місце, де ці цінності піддалися гранично можливій нарузі.

Далі, це наруга залишилася невідомщеною (хоча б тому, що не Європа перемогла в Другій Світовій, і це всім добре відомо). Його також неможливо забути і пробачити – саме в силу того, що “Освенцим” використовується як мірило соціальної моралі. Нарешті, “змінитися”, “стати іншою” Європа теж не може. Що залишається? Дивитися. Безперервно, не кліпаючи, дивитися на екран, де європейцям показують “Освенцим”.

Яке відношення все це має до віршів? Пряме. Адже вірші – це традиційний засіб, що знімає переживання через піднесення. Але в описуваних обставинах піднесення неможливо в принципі, на нього накладена пряма заборона. Ігнорування неможливо теж, і з тих же причин.

Тобто, формула “Після Освенциму не можна писати віршів” означає, що те, що відбувалося в цьому таборі, неможливо передати поетичним словом, але в той же час неможливо забути, те що відбувалося у цьому таборі смерті. То ж пам’ять про Освенцим, пам’ять про всі жахи війни, повинна залишатися назавжди і передаватися майбутнім поколінням незалежно від того, в якій формі вона буде збережена.






Чи є душа рівноцінною платою за вічну молодість.
Твір на тему: “Чи можна писати вірші після Освенциму і про Освенцим”