Тож чому Кафка створив таке страхітливе оповідання?

Певно, справді відчував, що життя позбавлене сенсу і сповнене абсурду, а відтак людина – це відразлива, страхітлива комаха, принаймні в очах оточення. Отож можна стверджувати, що “кафкіанський” погляд на людину і світ – не ефективне означення, вигадане літературознавцями, а незаперечний факт: Кафка з жахом сприймав усе, що хоч якось стосувалося людини, адже абсурдне життя не існує саме собою, а твориться людьми з тим, аби потім перетворювати їх на комах.

Чи мав він рацію, так песимістично і безнадійно оцінювати світ?

На це запитання

немає і не може бути однозначної відповіді. Головне, що можливість таким чином сприймати світ взагалі існує і що підстави для такого світосприйняття криються аж ніяк не у мізантропічній сутності письменника, який писав у своєму щоденнику про те, що “…щасливим… був би тільки у тому випадку, якби міг привести світ до чистоти, правди та сталості”.

Але тоді виникає цікавий нюанс, який породжує не менш цікаве запитання: чи кожна людина є комахою, чи це лише талант обранців долі, тільки зі знаком “мінус”? Тобто можна бути наділеним міцним здоров’ям, веселою і щасливою вдачею, багатством тощо. А можна,

навпаки, мати, як Грегор Замза, сказати б, комашину сутність.

То як бути з кількісним складом “комах” серед людей? Ми всі такі чи тільки окремі з нас?..

Дуже багато залежить від самої людини. До того ж, Грегор Замза є “альтер его” самого автора. Остання теза не заперечує типовості образу, бо чимало ще значать і обставини, в які потрапляє людина.

А відтак потрібно намагатися робити все, аби не бути і не стати комахою – і завжди залишатися людиною. А залежить це від кожного з нас. Тут є над чим поміркувати.

А. Камю „Чума”

Доктор Ріє так мужньо протистоїть смертельній епідемії зовсім не тому, що він переконаний у можливості перемоги над нею, а тому, що інакше діяти він не може: совість, а до того ж і елементарна людська та професійна порядність змушу-] ють його чинити тільки так, як він робить,- приходити людям на допомогу навіть тоді, коли реально допомогти їм він не може.

Те ж саме стосується і Рамбера, якому соромно “бути щасливим наодинці”) і тому після кількох спроб вирватися з Орана він попри все залишається вірним цьому твердженню і приєднується до помічників доктора Ріє.

Дещо складнішою є ситуація з Тарру. Справа у тому, що останній, попри всю ту симпатію, яку він викликає, стає до боротьби з чумою не тільки через свою порядність, а й тому, що у такий спосіб намагається спокутувати гріх політичних убивств, до яких перед цими подіями він був причетним.

Досить суперечливою також є й позиція отця Панлю, який, будучи священно­служителем, намагається спочатку виправдати існування чуми з точки зору незбаг­ненного Божественного Промислу, однак його людяне серце не витримує смерті безневинних дітей, і він також намагається протидіяти цій жорстокій навалі.

І, нарешті, Ґран. Цей герой живе ніби в абстрактному світі літературно-лінгвістич­них дослідів, а втім, і він не може залишатися осторонь від тієї біди, яка спіткала о ранців.

Отже, кожен із цих героїв по-своєму демонструє не вигаданий, не абстракт­ний, а справжній і – що найголовніше – дієвий гуманізм і прагнення залишати­ся людиною за будь-яких обставин, а тому можна було б начебто тільки радіти, що людина здатна перемагати нелюдськість і у собі, і в навколишньому світі.

Щодо образу Коттара, то його самогубство набуває надзвичайно важливого значення, особливо з погляду на поведінку цього героя під час епідемії, а також на той факт, що Коттар йде з життя вже після, так би мовити, офіційного закінчення чуми. Ці обставини свідчать, що екзистенціалістський вибір – феномен і справді значно ширший, ніж вибір – лише у ситуаціях екстремальних чи “граничних”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Характер людини творить її долю.
Тож чому Кафка створив таке страхітливе оповідання?