Тонічна система віршування

Тонічна система віршування (грецьк. tonos – наголос) – система віршування, яка грунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній рівномірності – впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т. д.-наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тонші додаються ще й суто музичні наголоси.

Незважаючи на закоріненість української літературної тоніки у власний питомий грунт (див.: Фольклорне віршування), теоретичне її осмислення ще недостатнє. Російський учений М. Гаспаров називає 4 щаблі переходу від силабо-тонічного до суто тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок – обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї – 1 склад, у трискладових розмірах – 2 склади); 2) дольник (див.: Паузник) – обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1-2 склади); 3) тактовик – обсяг міжіктових

інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1-2-3 склади); 4) акцентовик – обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається “за порогом тактовика” і вимірюється вже “не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів…” (Гаспаров М. Л. Русские стихи 1890-1925 годов в комментариях. – М., 1993. – С.142). Цей досить зручний для арифметичних обрахунків підхід водночас ігнорує індивідуальні особливості творів, надто ж тих, що їх “надиктувала” авторам певна мелодія, а також тих, де, залежно від манери декламування, емфатичні наголоси, подібно до мелодійних акцентів у пісенній тоніці, переважують словесні. Прихильники музичної, та декламаційної концепцій тонічного віршування шукали інших критеріїв його ідентифікації – графічних (В. Маяковський), тактометричних (А. Квятковський), пісенних. Дослідники ритміки фольклорної пісні найдрібнішою одиницею тонічного віршування називають “півстих” (О. Потебня, Ц. Нейман, П. Бажанський), або “музикальну стопу” (І. Франко, О. Востоков). Перший термін більш акцентує на словесному компоненті пісні, другий – на мелодійному. Є ще термін з виразною танцювальною семантикою – “коліно”. Теоретик і практик тактовика І. Сельвінський стверджував, що є сенс говорити про тактову систему віршування, де текст не скандується, а диригується, як у музиці: на 4/4, 3/4, 6/4 і т. д. Тактовик вільно вбирає в себе і класичні розміри силабо-тоніки, і паузники, й акцентовики. У зіставленні різних поглядів на природу Т. с. в. виявляється спільне, що розкриває її питомі змістові характеристики, – інтонаційна розкутість; відсутність регламентованого закріплення наголосів на певних місцях, підпорядкованість мовній, фразовій, словесній ритмомелодиці при одночасному вокальному протягуванні або стисненні слів за рахунок їх наголошеності, ненаголошеності; напівнаголошування та двонаголошування; принципи ізотонізму й ізохронізму (вони не дотримуються у речитативному та говірному уснопоетичному віршуванні). У наближенні до цих фольклорних взірців чи їх імітації з’являється в сучасній українській поезії абсолютна тоніка, а здебільшого вона поєднується з тактовиком і його різновидом – павзником. Понад чотирискладовий поріг ненаголошеності має в нашій просодії меншу частотність, ніж у російській, тому питому рису української тоніки слід шукати в розмовних, говірних, речитативних інтонаціях та зворотах, поєднаних із аритмічною мелодикою фрази:

Ото ж воно й почалося з того,

Що одружився дурний Петро.

Тільки до хати привів небогу –

Зразу ж топитись пішов у Дніпро.

Початок, як і наступний текст “Казки про Дурила” В. Симоненка, не надається до однозначних підрахунків кількості ненаголошених складів, оскільки, залежно від манери читання, емфатичних акцентів і пауз, кожен рядок може мати неоднакову кількість наголосів. Наприклад, 4-й можна прочитувати як із двома наголосами (топитись, Дніпро), так і з чотирма, на кожному слові (і тоді виходитиме 4-стопний дактиль). І все ж виразно відчувається розмовна інтонація, яка не дозволяє читцеві ставити “зайвих” наголосів, хоча вони в принципі й можливі. Уривок виразно тяжіє до тонічної двонаголошеності. Схоже – й у вірші І. Драча “Київ з очима сонця і місяця”, де наявні 4 сильних наголоси. При читанні ненаголошені слова “пробігаються” прискорено, а наголошені розтягуються: Києве мій, диво моє з очима сонця і місяця, Клекіт зелений твій б’ється, райдуга в кожнім вікні встає, Зелом стугонить кожен клапоть, хмари собі не знаходять місця. Шал твій зеленокрйлий нёбо навідліг б’є.






Твір стаття на тему.
Тонічна система віршування