Своєрідність оповідань Олександра Жолковского

У світлі концепції Юнга зрозуміліше стає зміст наступного висловлення Жолковского: “Дійсно, як міг читати й писати Борхеса, а виходить, і бути їм якийсь лже-профессор псевдо-3., коли й сом без п’яти хвилин нобелівський лауреат на питання, воно чи є знаменитим Борхесом, відповідав “Іноді”, і в кожному із трьох напівпереможених професором 3. оповідань знайшов привід підкреслити, що писавший їх Борхес – це не зовсім той Борхес, що у них фігурує?”

Відповідь Борхеса може бути витлумачений і як жарт, і як визнання в тім, що не завжди він дорівнює собі ж як авторові кращих своїх створінь, і в юнгианском дусі – як вказівка (у парадоксальній формі) на двоїсту природу творчої особистості, що може досягти ступеня внутрішнього самовідчуження людини від художника. Третя версія найбільш близька до того, що писав про себе сам аргентинський письменник в есе “Борхес і я”: “… я живу, залишаюся в живих, щоб Борхес міг складати свою літературу й доводити нею моє існування. Охоче визнаю, деякі сторінки йому вдалися, але й ці сторінки мене не врятують, адже кращим у них він не зобов’язаний ні собі, ні іншим, а тільки мові й традиції. Так чи інакше, я приречений зникнути, і, бути може, лише якась частка мене уцелеет у ньому. Помалу я віддаю йому всі, хоча й знаю його хворобливу пристрасть до підтасувань і перебільшень. Спиноза затверджував, що суще прагне пребути собою, камінь – вічно бути каменем, тигр – тигром

Мені призначено залишитися Борхесом, а не мною (якщо я взагалі є), але я куди рідше довідаюся себе в його книгах, чим у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари”. Однак і цей текст написаний письменником, а не “просто людиною” Борхесом (хоча – від його особи), протиріччя залишається недозволеним

Жолковский далеко не так серйозний і академичен, як на перший погляд може здатися. Навпроти, чим далі, тим більше відверто він іронізує, хохмит, містифікує. Розкриваючи відносний характер істин-суджень Юнга про творчу особистість, Жолковский доводить логікові його думки до абсурду й, тому що будь-яка людина в кожний новий момент життя не той, якої був колись, і в очах кожного з навколишніх різний, “розмножує” Борхеса: Борхесов – не Борхесов стає стільки, скільки сприймаючих осіб; сам же Борхес як єдина (нехай роздвоєна) творча особистість як би зникає, перетворюється у фікцію, лише об’єкт інтерпретацій. А раз Борхес у певні моменти життя буває не Борхесом, те він – містифікує читачів Жолковский, перекладаючи умовно^-метафоричне в план реальний, – може виявитися в цей момент ким-небудь іншим: чому б не Набоковим, з яким в один рік народився? Нарешті, чому б не Пушкіним, раніше й іншими словами виразившим ту ж думку про неідентичність художника й людини, що й Борхес? І з метою підкреслити ця подібність, Жолковский, іронізуючи, досить вільно, з використанням типово радянських штампів переказує пушкінську цитату

Поки не вимагає поета До священної жертви Аполлон, У турботах суєтного світла Він легкодухо занурений; Мовчить його свята ліра Душу...

вкушає хладний сон, И меж дітей незначних миру, Бути може, всіх ничтожней він

У такий спосіб: “… у вільне від творчої роботи час письменник являє собою зовсім іншу особистість, ніж у момент натхненного служіння музам” (с. 5). Іронізує письменник і над собою, що взялись перевести на мову прози неперекладне – поезію, і над кліше радянського літературознавства, і над людьми, абсолютизирующими відносної наукової істини

Почату літературну гру Жолковский “переносить у життя”, описує свого роду експеримент професори 3. по перевірці юнгианской концепції практикою – шляхом спостереження над “одним з деяких доступних прямому спостереженню професора об’єктів його дослідження” – письменником-емігрантом С. Ряд загадок, що задають читачеві, , непрямим образом повідомлюваних відомостей про життя й творчість дозволяє зрозуміти, що мова йде про першого прозаїка російської літературної еміграції Сашку Соколові

Спілкування професора 3. і письменника С. описано в дусі травестии, причому пародіюються відносини “слідчого/”підслідного”, чому служить пародійне використання кліше юридичної літератури (“допитуваний С.”; “у своєму заперечуванні”; “попереджений професором 3., що кожне його показання може бути використане проти нього”). Очевидно, Жолковский і прибігає до тайнопису й жартівливого тону, щоб у необразливій формі оприлюднити результати “розслідування” професори 3.: “… допитуваний С., начисто заперечливе знайомство із численними, по думці професора 3., родинними письменникові С. добутками росіянці й світовій класиці й або, що прикидається у своєму заперечуванні отаким дурачком-второгодником, або вуж і впрямь нездатний без папірця зв’язати двох слів про літературу, і загадковий С.- автор трьох, напевно, самих красномовних за всю історію вітчизняної словесності романів, ніяк не могли бути тим самим особою, хіба що дуже й дуже іноді” (с. 6).

Характерно, що Жолковский дає кілька версій, що по-різному трактують розбіжність обликов С., але жодна з них не спростовує факт своєрідного роздвоєння його особистості. Дане явище одержує в Юнга наступне роз’яснення: “Дуже рідко зустрічається

“… Його частковий, а точніше зменшувальний (і загальний з великим попередником) тезко письменник С.”: великий попередник – Пушкін, його ім’я Олександр, як і ім’я Жолковского, зменшувальне від “Олександр” – Сашко – така розгадка імені

” ЩоМигнула була ідейка про зашифрований у назвах його трьох книг імені письменника якось не витанцьовувалася. Ну, добре, у першому слові назви першого роману напівпрочитувалася, щоправда, не без деякого зусилля, прізвище автора; у заголовок другого були винесені назви двох тварин, тобто, властиво, того самого, узяті в дикому й домашньому варіантах, що дозволяло простягнути аналогію до того хижого птаха, від якої утворена було знов-таки прізвище С. і яка за давніх часів приручалися для полювання й тим самим мала й домашню іпостась; нарешті, в імені заголовного героя третього роману втримувалася частина авторського імені (уже побічно порушеного в нашому оповіданні)” (с. 10): назва птаха, що приручалася для полювання, – сокіл, похідна від нього прізвище – Соколов; заголовка трьох романів, що згадують, Соколова – “Школа для дурнів”, “Між собакою й вовком”, “Палисандрия”; слово “школа” (від гречок. ?????) співзвучно зі словом “Соколов”; у слово “Палісандр” входить частина імені Соколова – Олександр


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...