Стефан Малларме вмер: серце наше охоплене сумом

Зацікавила мене також і стаття французького письменника Андре Жида “Стефан Малларме”, написана 1898 року. Ось її початок: ” Стефан Малларме вмер – серце наше охоплене сумом. Як міг би я сьогодні говорити про що-небудь інше? Його творіння вкривають автора славою неголосною, але чистою; все тут відзначено красою, яка не знає суму і навіть просто людського хвилювання; вже зараз вони наділені спокоєм і безсмертною ясністю; це і є слава, – прекрасна, одночасно й гірка. З якоюсь жорстокою гордістю, а швидше всього, цілком природно, одною силою своєї незрівнянної думки, Стефан Малларме відсторонив свою творчість від життя. Життя текло довкола нього, мов ріка, яка обтікає борт корабля, що знаходиться на якорі: він ніколи не був захоплений плином часу”.

Критик також вважає, що для Малларме література була метою, справжнім призначенням життя; він пожертвував заради літератури всім, бо вірив у своє призначення, і, напевно, в історії французької літератури важко зустріти приклад такої відданості.

Можна по-різному ставитися до творчості Малларме, але в історії поезії він завжди

буде займати місце, відмінне від всіх інших. Вождь символістів сам перетворився в символ – символ ускладненої поетики. Кожен вільний писати так, як йому подобається, кожний вільний читати те, що йому подобається, але з певного часу й читачам, і письменникам стало простіше орієнтуватися між двома полюсами – полюсом ясності і полюсом темряви (“позамежної ясності”, як називав її Малларме).

Викладач зарубіжної літератури. Малларме сприймав мистецтво як нову релігію, як божество, якому треба вклонятися, але при цьому читач має бути підготовленим до сприйняття поезії, у нього має бути бажання шукати таємниці в тексті. В символістських творах попередників Малларме символ є певним знаком, який через безліч спонтанних асоціацій може хоча б наблизити читача до певного розуміння (нехай навіть на інтуїтивному рівні) тексту. А символи Малларме – витвір “штучний”, поет не намагається об’єднати стихії, віднайти в світі відповідності і гармонію; він сам хоче творити цю “суб’єктивну” гармонію. Тому поезії Малларме іноді сприймаються навіть підготовленим читачем як ребуси-загадки, немов би перевіряючи глибину обізнаності і утаємниченості читача.

Прослухайте вірш поета, відомий під назвою “Лебідь”.
Краси пречистої безсмертний гордий син, ударом п’яних крил чи ти розіб’єш нині забуте озеро, де покриває іній прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?
О лебедю, згадай, ти був і є один прекрасний, та дарма змагатися в пустині: ти в пісні не сказав, в якій це жить країні, як мертвої зими засяє сонний сплін.

Малларме вважав, що у поезії завжди повинна буди загадка. Поезія “Лебідь” була створена 1885 року і вважається одним з хрестоматійним прикладів образу Поета в сим-, волістському мистецтві. Малларме відштовхується від відомої романтичної метафори про Творця, протиставленого повсякденному, суєті, юрбі, матеріальному. Тільки Поет спроможний читати Книгу вічності, а приземлене оточення відплачує йому ненавистю.

Малларме цікавить внутрішній стан Поета під час пошуку Ідеалу, а не його стосунки зі світом. Основна тема сонета – спроба Поета подолати внутрішню кризу, ситуацію безплідності. Поет-Лебідь прагне піднятися в мебо, в блакить, але не може подолати твердь крижин. Малларме в захваті від прекрасного птаха, він використовує низку епітетів, аби описати красу лебедя: безсмертний, гордий, прекрасний. Але льодяна пустиня, крижані лани скували його. Лебідь може “струсити агоній смуток білий”, однак є тягар, важчий за це: “вбивчий жах замерзлої землі”, який від колишніх величі й сміливості залишив тільки спогади. Тепер, “коли безплідної зими заблиснув сплін”, доля Лебедя – “марне вигнання”, тобто існування без контакту з Вічністю.






Шанобливе ставлення до природи у повісті стельмаха.
Стефан Малларме вмер: серце наше охоплене сумом