Складність і суперечливість характеру Печоріна

Увага до внутрішнього свічу особистості, вольовий характер головного героя, роздуми автора та його героїв про моральні питання, несподівані повороти сюжету – усе це приваблює нас у романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу».

У передмові до роману автор характеризує цього героя як «портрет, створений з пороків усього нашого суспільства у повному їхньому розвитку, проте письменник разом з тим сподівається, що вдумливий читач усе-таки відшукає виправдання тим вчинкам, у яких досі звинувачували людину».

Коли Печорін у різних життєвих

ситуаціях зустрічається спочатку з «дикункою» Белою, потім з «добрим» Максимом Максимовичем, з «чесними» контрабандистами і «водяним» товариством, ми завжди бачимо, що він морально вищий за них. У повісті «Фаталіст» Печорін вступає у двобій уже не з людьми, він кидає виклик власній долі. Здобуваючи свої перемоги, герой Лермонтова не має ні слави, ні морального задоволення, вони навіть усе більше й більше руйнують його психіку, щоразу посилюючи відчуття власної самотності.

Кожна частина «Героя нашого часу» є розповіддю автора про спробу Печоріна наблизитися до людей, пізнати їх або знайти якусь гармонійну рівновагу в

стосунках з ними. Але кожного разу безодня між ним і людьми глибшає. Ми стаємо свідками того, що Печорін, може, й сам того не бажаючи, сіє зло навколо себе, але разом з тим він усе чіткіше й виразніше бачить, що у світі скрізь панують кривда й зло.

У повісті «Бела» кохання до юної красуні для Печоріна – це не примха випещеного серця, а спроба повернутися у світ щирих почуттів «дітей природи». Але зробити це не пощастило: йому швидко набридає наївність і безпосередність Бели, а відтак приходить розуміння, що невігластво однієї так само набридає, як і кокетливість світських красунь.

У повісті «Тамань» зацікавленість героя новим для нього колом людей, які уявляються йому сміливими, сильними, безпосередніми натурами, є такою великою, що, бажаючи наблизитися до них, Печорін навіть ризикує життям. Згодом виявилося, що ця спроба наблизитися була даремною не лише тому, що контрабандисти не можуть визнати Печоріна людиною свого кола, повірити йому, але й тому, що розкриття їхньої таємниці розчаровує героя.

Сподівання на кохання обернулися для нього у ворожнечу, а побачення – у двобій. Сприйняття світу як великої таємниці, пристрасна зацікавленість життям у Печоріна перетворюються на відчуження і байдужість.

У «Княгині Мері» ми бачимо героя в колі, яке є соціально ближчим для нього. Але все одно у Печоріна трапляються зіткнення з різними людьми, і це показано автором як конфлікт із усім суспільством. Печорін не тільки не пишається своєю духовною вищістю, він навіть болісно сприймає психологічну відстань між собою та іншими, яка призводить до ворожнечі.

Лермонтов показує, що дружба та кохання є недосяжними для його герой навіть за умови щирості почуттів. Більше того, він приречений на самотність навіть серед людей, які його люблять і розуміють. Невдоволеність життям веде Печоріна до бунту, до активної діяльності. Саме активність Печоріна підвищує його над Вернером, який, здавалося б, був його однодумцем.

Проте в стосунках з Вернером Печорін показує свій егоїзм, який не визнає дружби, тому що вона потребує самовідданості: «… я на дружбу не здатний, тому що з двох друзів один завжди є рабом іншого… рабом я бути не можу…»

Доки Печорін сприймав Мері як світську пані, розпещену своїми залицяльниками, він відчував задоволення, ображаючи и гордість. Але в міру того, як Мері стає духовно багатшою, як у неї зростає щире й глибоке почуття до Печоріна, його ставлення до княгині пом’якшується. Але страх перед уявлюваним буденним життям у майбутньому змушують його знехтувати почуттям Мері.

Сміливість, прагнення до незвіданого, воля, що не знає сумнівів, вирізняють Печоріна серед людей його покоління і дають змогу авторові назвати його героєм часу.






Шанобливе ставлення до природи у повісті стельмаха.
Складність і суперечливість характеру Печоріна