«Щоденник» – пристрасний протест проти тоталітаризму

У щоденникових записах Олександр Довженко торкається багатьох аспектів життя. Але про що б він не писав, завжди змальовував правдиву картину сталінських порядків.

Насамперед вона постає з розповіді про перші, найдраматичніші події війни. ! як підсумок цих роздумів – запис 24 липня 1945 року про Парад Перемоги, коли, крім Олександра Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: «Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили…». У цих словах – ключ до розуміння письменником

однієї з найтрагічніших проблем нашої історії: людина і тоталітарна система.

Автор «Щоденника» пише також про десятилітнє «відрядження» Остапа Вишні: «Схуд, постарів. Було сумно. Грудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років – цс ціле життя, ціла ера, складна і велика». Знаходимо на сторінках «Щоденника» й гіркі слова на смерть Юрія Яновського, який страждав фізично і душевно від звинувачень у націоналізмі.

Фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкрито сповіді Олександра Довженка, записаній 26 листопада 1943 року: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася

Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».

А 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро Сталін виступив із доповіддю «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка «Україна в огні». Через рік після цього в «Щоденнику» з’являються такі зболені рядки: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».

Проте Олександр Довженко знайшов у собі сили протистояти тоталітарній системі. Наснагу він черпав у рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках «Щоденника» – саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя Олександра Довженка.

Глибоко хвилювала письменника проблема української державності. І в тому, що Україна – «вічна вдова», а в її народу «безмірно жахлива доля», Олександр Довженко звинувачує, зокрема, й тоталітарну систему з її цькуванням інтелігенції, духом кон’юнктури, пристосовництва. Олександр Петрович просив у долі ясного розуму, щоб «зробити щось добре для свого народу».

Щирий патріот і великий правдолюбець з болем і надією писав: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!»






Твір інтелігент.
«Щоденник» – пристрасний протест проти тоталітаризму