Що я зрозумів читаючи Анну Ахматову

Ганна Ахматова – поет, що прийшов у літературу в першому десятилітті нового, XX століття й світ, що покинув, коли XX століття перевалило далеко за шістдесят. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянці Сапфо часто називали молоду Ахматову. Дитинство поетеси пройшло в Царському Селі (там вона вчилася в гімназії), канікули проводила в Криму, коло моря, про що напише у своїх юнацьких віршах і в першій поемі “У самого моря”.

У чотирнадцять років вона познайомилася з Миколою

Гумільовим, і дружба й переписка з ним вплинули на формування її смаків і літературних пристрастей. У вірші Марини Цвітаєвої написане про неї: “Про Музу Плачучи, прекрасніша з муз!” Ганна Ахматова була великою трагічною поетесою, що застала грізну епоху “зміни часів” з революційними потрясіннями, що випливали одне за іншим, зі світовими війнами. Живучи, постійно розвивається ахматівська поезія, яка завжди була пов’язана з національним грунтом і вітчизняною культурою. Жданов у своїй доповіді про журнали “Зірка” і “Ленінград” писав, що “поезія Ахматової” зовсім далека від народу;
це поезія десяти тисяч верхніх шарів старої дворянської Росії, приречених, котрим нічого вже не залишалося, як тільки зітхати по “добрих старих часах”. У початковому чотиривірші – епіграфі до своєму “Реквієму” – Ахматова відповідає Жданову: Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.

“Реквієм” – вершина цивільної поезії в літературі XX століття, справа всього життя поетеси. Це пам’ятник всім жертвам сталінських репресій. Тридцяті роки виявилися для поетеси часом найбільш важких випробувань. Ці роки вона проводить у постійному очікуванні арешту, дивовижні репресії не обійшли стороною і її будинок, її сім’ю.

“Розп’яття” у поемі схоже на псалом:

Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи Мати стояла, так ніхто глянути й не посмітив.
“Розп’яття” – це всесвітній вирок нелюдській системі, що прирікає мати на безмірні й нерозважні страждання, а єдиного сина – на небуття.

Заключна частина “Епілогу” розвиває тему “Пам’ятника”. Під пером Ахматової ця тема здобуває незвичайний, глибоко трагічний вигляд і зміст. Поетеса зводить пам’ятник всім жертвам репресій у страшні роки для нашої країни.

Велику Вітчизняну війну Г. Ахматова зустріла в Ленінграді, там же пережила й майже всю блокаду, не припиняючи писати вірші, що стали відбиттям того часу, – “Північні елегії”, “Біблійні вірші”, цикл “У сороковому році”:

Ми знаємо, що нині лежить на вагах і що відбувається нині.
Година мужності пробив на наших годинниках, і мужність нас не покине.
Військові вірші Ахматової – це ще один реквієм, у якому з’єдналися скорбота про загиблих, біль за страждання живих, трагедія війни, безглуздість кровопролиття. Своєрідним реквіємом по цілій історичній і культурній епосі є й “Поема без героя”.

Безсумнівно, Ахматовій був своєрідний трагічний дарунок. Він дозволив їй з великою поетичною силою передати події революції, терору, війни, змушеного мовчання як особисту трагедію й одночасно, як трагедію народу, країни.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Що я зрозумів читаючи Анну Ахматову