Що таке Війна й Мир?

У невиданій передмові до “Війни й миру” Л. Н. Толстой говорила про те, що росіяни не вміють писати романів у тому розумінні, у якому цей рід творів розуміється в Західній Європі, “Що таке Війна й Мир? – запитував він себе й читача. – Це не роман, ще менш поема, ще менш історична хроніка. Війна й Мир є те, що хотів і міг виразити автор у тій формі, у якій воно виразилося”.

Зневага до “умовних форм прозаїчного художнього твору” Толстой уважала характерною рисою нашої літератури, що “…із часу Пушкіна не тільки представляє

багато прикладів такого відступу від європейської форми, але не дає навіть жодного приклада противного. Починаючи від Мертвих Душ Гоголя й до Мертвого Будинку Достоєвського, у новому періоді російської літератури немає жодного художнього прозаїчного добутку, що небагато виходить із посередності, яке б цілком укладалося у форму роману, поеми або повести”‘.

Стосовно до своєї творчості Толстої пояснював це тим, що він не може поставити вигаданим особам, героям своїх добутків, які-небудь “частки” границі й межі. Такі границі відсутні тому, що незвичайно індивідуальності толстовських героїв. Адже, скажемо, Пьер

Безухов і Андрій Болконский не тільки не відокремлюються від “життя миром”, але, навпроти, тягнуться до злиття з нею. “Справжнім одкровенням толстовського генія,- пише але цьому приводу літературознавець Л. Я. Гинзбург,- з’явилися зображення деяких загальних психічних станів, що переростають одиничні свідомості й связуют їх у єдність спільно пережитого життя”2.

Допускаючи деяку умовність аналогії, помітимо, що “у єдності спільно пережитого життя” зближалися один з одним і росіяни письменники. Тургенєв, Некрасов, Достоєвський, Толстой при всім розходженні їхніх творчих індивідуальностей зображували долю окремої особистості не обособленно, а в органічному взаємозв’язку з долями народу й людства. Героїчний епос залишався, у відомому змісті, ідеалом мистецтва, до якого вони прагнули.

Історичні джерела російського епосу очевидні. В епоху 1840-1860-х рр. країна вступила в смугу глибокої й затяжної національної кризи, що загострила й прискорила Кримська війна, що виявила “гнилість і безсилля кріпак Росії” “. Селянське питання весь XІX століття залишалося в нас питанням загальним: від його дозволу залежало життя націй, національна доля. Думка народна в нашому мистецтві не могла відокремитися, не могла перетворитися в тему спеціальну, приватну, варту в ряді інших, рівних з нею тим. У кращих досягненнях російської класики вона придбала значення універсальне, лягла в основу цілісного образа живій, неофіційній Росії

Однак національна криза дала російській художній свідомості не толь із відчуття демократичної єдності російського життя, але й гостра свідомість драматичних сторін його. Суспільна атмосфера епохи залишалася тривожної й хибкої: “У кілька десятиліть відбувалися перетворення, що зайняли в деяких країнах Європи цілі століття” . І хоча до епосу з різних сторін виходили всі російські письменники, епічні початки не завжди знаходили повнокровне життя в їхній творчості, зберігаючись іноді лише як норма, як “, щотримається в розумі” автора ідеал

На цьому грунті й виник у російській літературі самобутній жанр нарисового циклу, чуйно уловлювальний або виникнення, або розпад епічної ситуації. Жоден з наших письменників-класиків не обійшов його у своїй творчості: ні Толстой з його “Севастопольськими оповіданнями”, ні Салтиков-Щедрин з “Губернськими одежами”, ні Достоєвський з “Записками з Мертвого будинку”.

У своїх відомих роботах про Пушкіна Н. Я. Верковский переконливо показав, як в 30-і рр. поет “розламує синтетичну картину національного життя, раніше того побудовану в “Євгенії Онєгіні”,- розламує з метою перестворити й відтворити її”‘. “Повістями Белкина” він відкриває для російської літератури широку перспективу шляхів до епосу. Жанр новели в літературах Заходу, що зложився в епоху Відродження, потім органічно переростає в роман теж новелістичний по своїй внутрішній суті, тому що в центрі його – герой, що переслідує “частки” життєві цілі. В “Повістях Белкина”, звертаючись до циклу новел, Пушкін видозмінює основи новелістичного жанру: долі героїв тут виходять за “частки” межі до загальнонаціональних стихій життя. Н. Я – Берковский бачить в “Повістях Белкина” зародок народно-національного епосу в прозі, тому що головна тема їх – “спільність напрямку в людських турботах, діях і вчинках”.

Нарисові цикли 1840-60-х рр., продовжуючи пушкінські традиції в плані епічно широкого збагнення життєвих зв’язків, більш глибоко захоплюють ті драматичні процеси, які привели Росію середини XІX в. до революційної ситуації. У джерел російського епосу 1860-х рр. коштують “Записки мисливця” І. С. Тургенєва. Вони не тільки визначають напрямок художніх пошуків літератури цього періоду, але й передбачають багато відкриттів її на вибраному шляху. “Скажу дуже сміливу річ,- звертався І. А. Гончарів в одному з листів до Тургенєва. – Скільки Ви не пишіть ще повістей і драм, Ви не випередите Вашої “Илиади”, Ваших “Записок мисливця”…” . Віддамо належне мудрому творцеві “Обломова”: він дійсно висловив і сміливу, і, у певному змісті, точну “річ”.






Василь симоненко україні аналіз.
Що таке Війна й Мир?