Що таке “Щоденник” О. П. Довженка?

Існує така думка, що найбільші муки – це муки совісті. То ж, роблячи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в щоденнику: “Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістдесят. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його”. І додає: “Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління”. У цьому – весь Довженко. Правдивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чотириста сторінок друкованого тексту – лише кілька рядків про свою любов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не “Щоденником” О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був навіть у своєму “московському засланні”.

Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина – громадський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекоглядними

планами перебудови недосконалого світу.

Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фактично “відлучили” від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара) земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.

Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати “гарну молодь”.

Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналісти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа – це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий – уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному.

Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей.

Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та далекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його “не пущено”.

Не обов’язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати “Щоденник”, і перед нами постане геніальна, мудра, розважлива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син українського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть про-вісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещасна. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті “для добра і любові”.

Що таке “Щоденник” О. П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, мабуть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький, високохудожній, бо пронизаний наскрізною гуманістичною ідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорстокої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.

Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той трагічний і героїчний час. Варто переглянути “Щоденник” О. П. Довженка – і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви народу, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потрапили в табори, але вже сталінські.

Окремими епізодами, замальовками Довженко подає величну картину безприкладного героїзму народу в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Це розповіді про хлопчика Тараса, що помстився за вбитого батька-партизана, про дідів-перевізників, новітніх сусаніних, про жінок, якими прикривалися німці при наступі, а ті кричали: “Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну – скривавлену Матір!”, про мужніх матросів, які співали, йдучи роздягненими по лютому морозу в Києві на страту, і безліч інших.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось “сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто…” Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пережили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одного: дотримуватися “пильності”. Білгородський комендант вирішив перевірити документи на переправі, де скупчилася величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все розбомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького “мішка” якимсь дивом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допитувати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця “пильність” і дурість?

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його думки не прислухалися…

Довженко завжди обурювало, що при всіх негараздах офіційні повідомлення бадьорі й оптимістичні: “Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці”. Звичайно, це ще один наслідок тиску тоталітарної системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх “інакомислячих”.

Митець вболівав і про “заблудні душі” дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: “Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей”.

Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву для вступу до Комуністичної партії, але “не бачив там чистих рук”. Навіть у літературі – суцільний обман. Довженко пише, що убитих – мільйон, а герой один – Люба Земська. І далі іронічно-болісно додає: “О Україно, як же ти збідніла героями!”.

Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки письменника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформування в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архітектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим, не зреалізованими. І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із “Щоденника” могутній, самобутній талант геніального Довженка.






Людина без друзів дерево без коріння.
Що таке “Щоденник” О. П. Довженка?