Сатиричне викриття поміщиків та чиновників у романі “Хіба ревуть воли…”

“Лихо давнє й сьогочасне” – так називається одна з повістей Панаса Мирного. Так можна назвати і всю його творчу спадщину: це її лейтмотив, головна і наскрізна тема. Реалістично зображуючи представників народних мас, письменник у своїх творах з народних позицій, з народного погляду зображував панівні верстви і за кріпосницького, і за пореформеного часу.
Відомо, що автори роману вагалися – вилучити чи лишити другу частину: з погляду композиції вона виглядала не зовсім доладною прибудовою. І все-таки залишили. Бо саме у цій частині

на весь голос звучить прокляття поміщицькому дому, кріпацькому лихоліттю, що пов’язане з родом панів Польських.
Старий генерал Польський вийшов із “голопузої шляхти”, що кишіла по дворах магнатів, та їла й пила, а за це відстоювала інтереси свого сюзерена і в сеймах, і в кривавих сутичках. Після падіння Польського королівства шляхта позбулася багатого столу – і пішла в управителі, посесори чужих маєтків, а то й на службу до своїх ворогів – імператорів німецьких, австрійських, російських. Десь після придушення повстання у Польщі під керівництвом Костюшка з’явився і майбутній генерал на берегах Неви. “Заліз
у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!”
Запам’ятався він піщанам тим, що з першого ж знайомства “зацідив по уху переднього” – охрестив, як пізніше жартували, та й привів роту солдатів, які вже й утихомирили непокірних.
Докладніше і ближче познайомилися піщани із панею генеральшею. При ній уже настала справжня панщина. Вперше побачили свою пані “ззаду” – “високу, суху, як в’ялу тараню, коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хорошо зодягнених дівок…” Як її портрет: “суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків-котів – жовті-жовті” – так і її поведінка, обстановка змальовані сатирично: вилазила, сунула; як в’яла тараня. Так і проситься порівняння із шевченківськими рядками:
Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога.
Не заперечуючи яскраво вираженої школи Шевченка-сатирика, автори насамперед керувалися, як і великий поет, народним поглядом, народною оцінкою цього нікчемного, паразитичного, пихатого й жорстокого панства.
Найперша материнська турбота генеральші – вигідно повидавати дочок заміж. Не за кого-небудь, а за знатних. Хто нижчий від неї з панів, до того зневага: “Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала…” У цьому вся її сила і вся пиха.
Зі своїми годувальниками-кріпаками вона не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. Із челяддю проявила себе справжньою самодуркою і деспотом. Мабуть, за те, що всі любили Уляну – бабу Чіпки по батькові, незлюбила її генеральша й увесь час тиранила. Навіть свого улюбленця Стьопку надмірною “увагою” змусила кинутись в мандри.
Жорстоке, спустошене серце генеральші грілося не біля дітей та онуків, а біля котів, розкошувало в котячому царстві. А тим, хто вичісував тих котів, стелив їм постіль, доводилося гірко. “На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини – за її щирі послуги – на червоній стрічці теліпалося здохле котятко!!”
Одне речення – і цілий звинувачувальний акт кріпосникам, мозок яких працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань трудівникам.
Досить детально виписаний і синок генеральші – Василь Семенович Польський. “Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз одвислою губою…”
Одружившись, Василь Семенович змінив прикажчика, звелів погнати кріпаків і на шостий день на панщину, чим зовсім зубожив село. Осівши назавжди на батьківщині, він ще більше і глибше розпустив родинні корені у повіті, став предводителем дворянства, справжнім повітовим царком. “Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані”.
Автори роману не пошкодували цьому владиці “царських” барв із того ж сатиричного арсеналу шевченківського “Сну”.
На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався і з простими кріпаками. Ще підлітком скуб своїх ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. Після реформи виходив “погомонити” до кріпаків про гроші за їхню дворічну дармову працю: “Вискочив з хати – червоний, сердитий…” “Давай мені того, хто озивається! давай зараз! Давай… а не то – я вас усіх у тюрму запру… На Сибір попру!” Вже з однієї цієї репліки постає перед нами само-дур-держиморда. Швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, він утікає і присилає для “заспокоєння” невдоволених посередника Криванського – зятя і станового Ларченка, які вже й утихомирювали селян солдатськими різками.
Типові й панські прикажчики, що добиралися за єдиною ознакою: щоб умів якомога більше витиснути поту з кріпаків, здерти побільше прибутку.
І пани-кріпосники, і їхні прикажчики були не хазяїнами, а хижими експлуа-таторами. Вони абсолютно не дбали про землю, про культуру її обробітку, про робітників на землі. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. П’янство, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків.
Василь Семенович ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. З відміною кріпацтва і його не стало. І рід Польських перестав бути заправилою в повіті.
На арену вийшов Кряжов – “перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар”. Той самий вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду – роду полковника Кряжа, “що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну”. А дружина його – та сама пані полковниця, “що людям черевиками очі й зуби вибивала”.
Кряжов – більш меткий, спритніший, енергійніший, ніж нащадок Василя Семеновича. Він розумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом. Не поступилося воно й земством.
Нищівній критиці піддано цей орган самоврядування тих часів. Поміщики і чиновники, незважаючи на стійкий опір селянства, одверто вдаючись до тиску, залякування під час виборів, крутійства зуміли таки не допустити жодного представника селян у земську управу. Панська управа видавала й постанови панські: великі оклади земцям, “чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери”; встановила шляхову повинність “натурою”, тобто ремонт шляхів мав здійснюватися селянськими руками.
Поряд із кріпосницьким тягарем для трудящих були й чиновники. У романі гнівно осуджується паразитизм цих п’явок, викривається сама система продажності й хабарництва, сваволі й лицемірства.
Типовим породженням гнобительського ладу виведений у творі секретар так званого “мирового суду” Чижик – сутяжище в людській подобі. Вже сама зовнішність чиновника викликає відразу: це “сухий, перегнутий утроє панок”, з довгим носом, запалим ротом і вигнутою шиєю. Таке ж і його внутрішнє єство. “Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити”, – прямо говорить він Чіпці, коли той звернувся до суду, бо в нього відбирали землю, яка дісталася у спадок. У повіті всі добре знали і зовнішність секретаря Чижика, і його хижу натуру, і його узвичаєні здирства. Чижик не забув “палкого та гострого” погляду непокірного селянина, який прозвав його сутяжищем. Саме цей Чижик відіграв наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки із земства.
Сатирична характеристика чиновницької братії доповнюється також образом Шавкуна. Викинутий із бурси й університету за п’янство, він прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством. Завдяки підлабузництву був помічений паном Польським і з благословіння місцевого “царка” зайняв стіл у канцелярії, зробився неабиякою спицею в повітовому колесі. Цей “прониза й підлиза” став тримати “цілий, повіт у своїх руках, Заправляючи ним по своїй хиті”.
Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнюють становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом, та повітовий “ябеда” Порох, що “колись вертів цілим повітом. У Василя усі були в руках – і комісар, і суддя, сам предводитель…”
Відомий французький філософ Сен-Сімон в одному зі своїх памфлетів писав: “Тогочасне суспільство – це світ догори ногами, де ні на що не здатні правлять здібними, розпутно вчать, чеснотам чесних, а злочинці судять невинних…” Нещадне викриття у романі П. Мирного та І. Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” поміщиків, чиновників та їхніх підручних ніби ілюструє це узагальнення відомого філософа.






Розповідь про професію перукар'я.
Сатиричне викриття поміщиків та чиновників у романі “Хіба ревуть воли…”