Пушкінське переосмислення типу романтика в образі Ленського

Звичайно, у кожного письменника є улюблений герой. Більш того, можна сказати, що у кожному улюбленому героєві письменник мовби втілює частку самого себе – на різних етапах свого життя. Буває, таким чином, на сторінках твору, автор сперечається із самим собою, яким був у юності, буває – заздрить у чомусь тому, ще молодому, дещо наївному, якому ще невідомо те, що знає, що пережив автор, буває – низько схиляє голову перед кращим у собі, що не зберіг, мандруючи по хвилях життя… Головне, на мій погляд, те, що улюблений герой є така ж неординарна

людина, як і його творець.

Тому з цікавістю зустрічаєш у пушкінському романі “Євгеній Онєгін” поета Володимира Ленського. Привертають увагу його “Вольнолюбивые мечты, Дух пылкий и довольно странный”, те, що “Ко благу чистая любовь И славы сладкое мученье В нем рано волновали кровь”.

Він нагадує своїми розмовами й темами віршів палкого ліцейського товариша Пушкіна – молодого Вільгельма Кюхельбекера, а в чомусь – і самого молодого Пушкіна. Він таким і залишиться – молодим, тим, хто заблукав у світі своїх романтичних мрій, майже поетичному маренні, коли, вигадавши свою кохану, не побачить

(бо не хоче бачити) реальної дійсності.

Цікаво, що Пушкін поставив свого Ленського поруч із головним героєм твору, названого його ім’ям, і в чомусь героєм часу, а саме з Онєгіним – однолітком, співрозмовником, у чомусь однодумцем. Вони як дві пори віку одного й того самого чоловіка, коли той, хто подорослішав, то намагається попередити другого, захистити від помилок, то грається з ним, показуючи свою перевагу…

Пушкін саме Онєгіну віддасть пальму першості у романі, саме йому віддасть найдорожче – заповітний будиночок у Михайлівському, свою бібліотеку. Саме Онєгіну він доручить висловити свої думки про молодого романтика.

По-перше, Онєгін спробує вивести Ленського із його вигаданого світу закоханості:

Я выбрал бы другую,

Когда б я был, как ты, поэт.

В чертах у Ольги жизни нет.

Точь-в-точь в Вандиковой Мадонне:

Кругла, красна лицом она,

Как эта глупая луна

На этом глупом небосклоне.

Він немов хоче зупинити той невідворотний плин подій, коли неабиякий юнак заплутується у буденному, посередньому, поверховому, коли у полум’ї першого кохання непомітно гине його талант, його висока поезія:

Поклонник славы и свободы,

В волненье бурных дум своих,

Владимир и писал бы оды,

Да Ольга не читала их.

Залишається єдиний жанр – мадригал, едина поетична збірка – альбом нареченої, єдиний світ – поміщицький маєток.

Два варіанти життєвого шляху передбачав Пушкін для свого Ленського. Перший, здавалось би, продовження волелюбних мрій і прагнень гетингенського виховання, шлях, яким вели “Ко благу чистая любовь И славы сладкое мученье”.

То було життя коротке та яскраве, мов спалах:

…Он мог бессмертной славой

Газет наполнить нумера.

Уча людей, мороча братий,

При громе плесков иль проклятий,

Он совершить мог грозный путь,

Дабы последний раз дохнуть

В виду торжественных трофеев,

Как наш Кутузов иль Нельсон,

Иль в ссылке, как Наполеон,

Иль быть повешен, как Рылеев.

І як відступне долі, інше, довгострокове:

…поета Обыкновенный ждал удел.

Прошли бы юношества лета:

В нем пыл души бы охладел.

Во многом он бы изменился,

Расстался б с музами, женился,

В деревне, счастлив и рогат,

Носил бы стеганый халат,

Узнал бы жизнь на самом деле,

Подагру б в сорок лет имел,

Пил, ел, скучал, толстел, хирел.

И, наконец, в своей постеле

Скончался б посреди детей,

Плаксивых баб и лекарей.

Пушкін не став вводити в оману читача, даючи йому красиву, але хибну надію. Він зняв перший варіант із канонічного тексту, бо так вчинило саме життя. Але, відчуваючи глибоку симпатію до молодого романтика, дещо впізнаючи у ньому самого себе в юності, Пушкін врятував свого героя від такого жахливого для поета кінця. Краще загинути за кохання, за свою мрію, ніж розчаруватися в ньому і вже не жити – існувати, втрачаючи самого себе, відчуваючи, як охолоджується гаряча душа поета.

Тому й символічно, що вбиває Ленського саме Онєгін. Вбиває тому, що не вдалося зупинити відхил від високого призначення спочатку, вивести з вигаданого світу у реальне життя, зробивши, так би мовити, щеплення скептицизму. А може, у долю героїв роману втрутилося саме життя, бо, створюючи шосту главу (епізод дуелі, смерть Ленського), Пушкін знає, як склалося у справжніх, реальних поетів-романтиків: повішено Рилєєва, заслано Кюхельбекера, відряджено на Кавказ у бої новеліста Бестужева-Марлінського… Друзі гинули у жорстокому світі, хтось – а Пушкін знав і таких – відступав, підкорюючись йому.

Поет обрав для свого героя смерть, щоб залишити його героєм. Може, тоді він вже віддчував свій передчасний кінець, останній двобій поета – не камер-юнкера, не наближеного до царського двору, не блюдолиза, а того, хто “восславил свободу”…

Недарма ж Лєрмонтов порівнює його долю з долею Ленського!

Поети в Росії не змінювали свої погляди, не підкорялися – вони, яскраво спалахнувши, рано йшли з життя, заповідаючи іншим свої високі ідеали.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Пушкінське переосмислення типу романтика в образі Ленського