Проза Чехова Кінець XІX і початок XX століття

Кінець XІX і початок XX в.- час розквіту творчості Чехова. Правда, пише він тепер порівняно небагато, але це було не тільки результатом важкої хвороби. Підвищувалася його художня вимогливість. Останній період творчості Чехова збігся з пожвавленням, що почалося, суспільного руху. І в нових’ добутках письменника, що піднімають найважливіші соціально-філософські й ідейно-моральні проблеми епохи, підсилюється віра в людину, у його здатність пробудитися до кращого життя. Чеховські герої приходять до усвідомлення неможливості жити по-старому.

Всупереч офіційному “футляру” вони замислюються про совість, добро, правду, про необхідність рішуче переборювати згубний вплив несприятливих життєвих обставин. У творчості Чехова останнього періоду провідне місце займає проблема, що сходить до традиції всієї російської демократичної літератури: інтелігенція й народ. Уважаючи народ основою історичного життя, письменник звертався до створення образа інтелігента, виконаного свідомості особистої відповідальності за долі народу, морального боргу перед ним

В 1896 р. Чехов написав

дві повісті: “Будинок з мезоніном” і “Моє життя”, супроводжувані подібними підзаголовками: “Оповідання художника” і “Оповідання провінціала”. Вони написані від першої особи й певною мірою продовжують ту лінію исповедальной прози, що була характерна ще для “Нудної історії” (1889). Нові чеховські герої хочуть насамперед зрозуміти життя й своє місце в ній. Тому структура повістей будується на ідейних суперечках і зіткненнях. Навіть любовні колізії, у яких беруть участь герої, в остаточному підсумку складаються так, а не інакше, у результаті конфліктів світоглядного характеру

Є щось загальне в оповідачах, яким Чехов довірив вести оповідання,- у Мисаиле Полозове (“Моє життя”) і художнику, не названому по імені (“Будинок з мезоніном”). Обоє вони глибоко відчувають несправедливість життя, оточеною неправдою, обоє розуміють безглуздість “малих справ”, обоє не мають позитивної програми

Чеховські герої переконані, що основне зло полягає в нестерпних умовах життя народу. Відкидаючи усе ще розповсюджені народницькі ілюзії, Полозов прямо затверджував: “Кріпосного права ні, зате росте капіталізм”. І художник з гіркотою говорив навіть не стільки про матеріальний, скільки про духовну бідність мужиків: “…їм ніколи про душ подумати, ніколи згадати про свій образ і подобу; голод, холод, звірячий страх, маса праці, точно снігові обвали, загородили їм всі шляхи до духовної діяльності, саме до того самого, що відрізняє людини від тварини й становить єдине, заради чого варто жити”.

Звертання Чехова до теми села, засноване па ретельному аналізі соціальних умов життя й психології народу, мало надзвичайно важливе літературне й суспільне значення. Довгий час визнаними “монополістами” у розробці сільської теми були белетристи-народники. Чехів, чесно й відверто розкривав зіпсованість і ненормальність всього сучасного життя, не робив виключення й для села. Коли Микола Чикильдеев, лакей однієї з московських готелів, занедужав, він вирішив разом із дружиною й дочкою повернутися додому, у село: “Рідне гніздо представлялося йому світлим, затишним, зручним…” Така експозиція оповідання “Мужики” (1897). Але все подальше оповідання руйнує ці наївні мрії. Приїжджі, потрапивши в село, уражені вічним недоїданням, крайньою вбогістю, які зробили мужиків озлоблений, жорстокий, грубий або заляканий, безпомічний, байдужими друг до друга. Для Чехова справа не в перевазі міського життя над сільської, а в тім, що саме в селі особливо наочно проявляється вся несправедливість сучасного життя. Гранична об’єктивність і стриманість оповідання сполучаються в Чехова з емоційно-ліричною інтонацією, що передає авторське сприйняття зображуваної дійсності. Далеко не всі народницькі критики, що дорікали Чехова за “Мужиків”, звернули увагу на специфіку авторської позиції, що зовсім не полягає в повному й беззастережному осуді основ селянської психології й сільського побуту. Письменник ніде не змінює своєму принципу чесної й безумовної правди. Ольга, дружина Миколи, який не солодко довелося в селі, визнає: “Так, жити з ними було страшно, але все-таки вони люди, страждають і плачуть, як люди, і в житті їх немає нічого такого, чому не можна було б знайти виправдання”. У подібного роду висловленнях чується й авторський голос – так само, як і в ліричних пейзажах, по співвідношенню з якими суть зображуваних картин стає глибше, багатобічне й объективнее: “Який прекрасний ранок! І, імовірно, яка було б прекрасне життя на цьому світлі, якби не нестаток жахливий, безвихідний нестаток, від якої ніде не сховаєшся!” По подібному принципі побудована й повість “У яр е” І (900). Зовні спокійно, але але уникаючи жорстоких подробиць розповідає письменник про сім’ю Цибукиних, добробут яких засноване на обмані й грабежі селян. Невістка Цибукина Ксенія, схожа на гадюку не тільки зовні, на очах в усіх обливає окропом маленької дитини, не випробовуючи ніяких каяттів совісті. І все-таки Горький, що присвятив повести “У яру” спеціальну статтю, справедливо помітив, що “кожне нове оповідання Чехова все підсилює одну глибоко коштовну й потрібну для нас ноту – ноту бадьорості й любові до життя”.

Коли Липа (інша невістка Цибукина), вертаючись із лікарні з мертвою дитиною, запитує як про щось зовсім можливому або звичайному в зустрічних: “Ви святі?”, те це сприймається як очікування чуда або впевненість у його реальності. І знаменно, що саме старий, якого Липа наївно прийняла за святого, вимовляє прості й величні слова: “Життя довга,- буде ще й гарного, і дурного, усього буде. Велика матінка Росія!” У передреволюційну епоху підсилюється увага письменника до найбільш насущних проблем суспільного розвитку. Усе більше безкомпромісним стає його відношення до людей, які пасивно підкоряються несприятливому середовищу, ідуть від активної боротьби з нею, ховаються в будь-які придумані ними футляри






Твір що не можна купити за гроші.
Проза Чехова Кінець XІX і початок XX століття