Проблема митця і мистецтва в новелі «Смерть у Венеції»

Новела Томаса Манна «Смерть у Венеції» – неперевершений взірець реалістичної манери письма, збагаченої модернізмом. Саме вона допомогла митцеві художньо осягнути і втілити проблему бездуховності тогочасного мистецтва. У 191З році, коли Томас Манн працював над цим невеличким твором, у Західній Європі набули поширення песимістичні філософські теорії. Вважалося, що земна цивілізація вступила у свою «сутінкову добу» і її чекає всесвітній хаос.

Що людське життя нічого не варте, сповнене страждань і мук. Під впливом загальної кризи в суспільстві

та цих теорій мистецтво розривало зв’язки з класичною традицією, втрачало своє громадянське звучання, байдужіло до людини. На межі століть Томас Манн, відчуваючи занепад мистецтва, застерігає людство берегти свою духовність, не поклонятися фальшивим богам.

Герой твору, відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах, втомлений виснажливою працею, внутрішніми суперечностями, одноманітністю буднів, вирішив «пуститися в мандри», «побачити далекі краї». У пошуках внутрішньої злагоди, нового натхнення він їде до Венеції, яка була колискою культури.

На похмурому, брудному пароплаві серед веселого товариства

молодиків увагу Густава привертає постать «підробного юнака». Фарбований дідуган у перуці та надміру модному костюмі здалеку впадає у вічі крикливою червоною краваткою та по-парубоцьки заломленим солом’яним капелюхом з пістрявою стрічкою. Зблизька видно, що краса та молодість його – вміла косметика на зораному віком і пристрастями обличчі.

Цей типовий, модерно підмолоджений образ пороку викликає відразу в Ашенбаха, але з іронії долі через два тижні він сам з’являється у дивовижно схожій червоній краватці, в такому самому брилі, такий же внутрішньо збуджений.

І ось нарешті Венеція – місто казок і надій! Вишукане товариство, чемна адміністрація, а «на вулиці багато людей впізнають його і шанобливо розглядають». І все ж внутрішній неспокій, нервова напруга не полишають митця. І Ашснбах вирішує втекти з Венеції.

Але він пізнає нове почуття, пізнає насолоду від нього. Вже ніщо не дратує письменника, навпаки, йому все подобається. Ашенбах захопився дивовижною досконалістю 14-річного підлітка-красеня – поляка Тадзьо. Зустрівшись з красою, письменник з головою поринув у її казковий, чарівний світ. І одяг Тадзьо, і манери, і постава – все вражало письменника. Особливо ж «чудесна квітка – голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкимн суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м’яко спадали на скроні й на вуха. Тадзьо став смислом життя Ашенбаха.

Він милувався, подумки розмовляв з ним, невідступно стежив за його дитячими іграми. І це доводило його до сп’яніння. Густав спочатку сприймає хлопця за статую, що ожила, але спостережливе око письменника помічає зуби, «як у недокрівного». В душу героя закрадається мимовільна радість – краса теж не ідеальна і не вічна. Здавалося б, кохання, захоплення викликає в людині бажання проявити свої найкращі риси. А ось Ашенбах зрадив своєму коханню, показав свою бездуховність та егоїзм.

Пристрасть до Тадзьо обмежує його духовні горизонти, стає на перешкоді до нормального спілкування з людьми. Ашенбах байдужіє до всього, що його оточує. «З часом у творах Густава Ашенбаха з’явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченнм, відшліфовано-традиційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним…

Дізнавшись про епідемію холери, яка насувається на місто, Ашенбах спочатку хотів попередити сім’ю Тадзьо, а потім передумав. Адже він ніколи більше не побачить свого демона. Егоїстичний розрахунок взяв гору. Густав швидше ладен віддати хлопця холері, ніж розлучитися з ним. І все ж сім’я Тадзьо збирається від’їздити. А сам письменник занедужав і через кілька днів помер у пляжному кріслі.

Ця смерть символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався. А зрада і підлість не бувають безкарними. Томас Манн наголошує на тому, що бездуховне мистецтво, яке втратило інтерес до нетлінних загальнолюдських цінностей, звело до ідеалу форму, не має майбутнього, воно приречене. Приречене й людство, яке має таке мистецтво. Лише ге мистецтво, яке оспівує високі ідеали любові, добра, справедливості, взаємодопомоги мас право на життя.

Саме воно дає митцю справжнє задоволення від своєї праці. Таке мистецтво об’єднує людей, допомагає долати життєві перешкоди.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Loading...



Висловлювання-роздум кого із сучасників я вважаю успішною людиною.
Проблема митця і мистецтва в новелі «Смерть у Венеції»