Проблема духовності в романі “Доктор Серафікус”


В українській, літературі XX ст. Віктор Петров, відомий як В. Домонтович, за висловлюванням Соломії Павличко, “залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефісто-фелем української літератури”. Його твори й сьогодні сповнені багатозначних трактувань.

У романі “Доктор Серафікус” йдеться про неминучу трагічну долю героїв, що вибрали авангардну реакцію на сучасність. У центрі роману амбівалентний образ Комахи-Серафікуса, який відзначається феноменальною пам’яттю, та часто цей інтелектуал навіть забуває, куди йде. Фактично в суспільстві немає запиту на його інтелект. І від цього в нього тиха істерія, неврастенічний страх до людей, самотність і нудьга. Він є героєм відчуженим і приреченим жити в абсурдному світі.

Знайомство Вер із Серафікусом, на мою думку, є кульмінацією роману. Саме в їхніх діалогах відчуваються панівні дискусії тих років. Розсердившись, Серафікус говорить про свою серафічність, про те, що він надто слабкий, щоб витримати, одружившись, себе самого: “Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї. Я хочу всіх”. Автор уточнює, що Комаха пишається своєю самотністю, що кабінетну замкненість він підносить до філософської теорії абсурдності, наприклад, коли хоче мати дитину від себе самого. Абсурдний світ породжує абсурдну теорію. Людина, ставши іграшкою своєї долі, грає сама з собою. Комаха таким і був, “мандрував

в уявленій країні необов’язкових вражень”, а будинки, хмари збиралися у звуки ненаписаного оркестру.

Фрагменти роману стосуються найрізноманітніших сфер людської діяльності та свідомості людини. Вони вводяться за внутрішньою логікою автора. Так, Вер і Серафікуса об’єднує тонке сприйняття музики. Серафікус вже не грає, а їй відчувається спів скрипок “Ло-енгріна” Вагнера. Музика, поєднана з кольоровим пейзажем, є ніби увертюрою до міркувань “безстатевої” людини Серафікуса про інтелектуальне почуття до жінки, “як і почуття від поезії, музики й малярства”.

Автор прагне розв’язати засобами романного слова одну з найскладніших філософських, естетичних та психологічних проблем: отілеснення духу й одуховлення тіла. Коли Вер поцілувала Серафікуса, залишивши слід своїх нафарбованих губ на його щоці, то це була катастрофа, яка зруйнувала його усталені погляди й почуття, він ототожнив після цього себе із своїм уявним портретом: “На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю”.

Почуття Вер і Серафікуса, як на цьому наголошує автор, поступово набирають характеру експериментування, почуттів-вражень, які можуть породжуватися зеленим небом, синіми деревами, геометрією кубів і кістяками скрипок. Кохання замикається у формули й геометричні форми, конструкції та експериментальні схеми, розкладається на частини елементарних рефлексів, які проводить сам із собою та з піддослідною Вер доктор рефлексології. Окуляри з лінзами, через які він дивиться на світ, – не тільки портретна, а й психологічна деталь, у якій світ розкладається, синтезується. Теорія відносності, умовність і абстракція, геометричні форми, простір і час зумовлюють логіку розвитку характерів. У своєрідному відступі про це зауважує автор роману: “Світ обернувся на продукт виробництва… Так і в коханні Серафікуса й Вер було виключено все живе й органічне. Вони експериментували”.

Коментарі В. Домонтовича до парадоксальних дій своїх героїв часом набирають афористичної виразності: “Слід ретельно уникати, щоб ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу”; “Кохання приходить у болі й через біль”.

Листи Серафікуса до Вер нагадують діалоги з самим собою, що переростають у монологи. Вони сповнені екзальтації, експресивності, ідеалізованої романтичності тому, що Серафікус у коханні здатен віддати всього себе, та не може про це сказати Вер так, як про це довірливо він пише у своїх нотатках, та ще й тому, що “він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер…”

У своєму творі Домонтбвич висвітлює одну з найболючіших проблем сучасності – існування людини в суспільстві, раціональність чоловіка й чуттєвість жінки, духовність відносин між ними. Домон-. тович показав, що людина, яка замикається в собі, у своєму вузькому внутрішньому світі, ніколи не зможе нормально існувати серед людей. На прикладі головного героя доктора Серафікуса, який жив у своєму “абсурдному світі”, вважаючи себе ідеальним, порушивши тим самим закон життя, бачимо, що така людина не може стати самодостатньою, шанованою іншими людьми особистістю. Автор у даному романі акцентує увагу на важливій проблемі людства – “я і світ”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему мій ідеал моя мама.
Проблема духовності в романі “Доктор Серафікус”