Проблема честі і зради в повісті Івана Нечуя-Левицького “Князь Ієремія Вишневецький”

Творчі зацікавлення Івана Семеновича Нечуя-Левицького надзвичайно широкі: письменника хвилювали проблеми українського селянства, життя української інтелігенції, давно відшумілі події рідної історії. Повість “Князь Ієремія Вишневецький” переносить читача у вируюче XVІІ століття, його першу половину, коли точилася жорстока боротьба українців проти панування польської шляхти. Але в центрі уваги митця – не героїка боротьби, а спроба осмислити, як став не тільки зрадником, а навіть катом рідного народу князь Ієремія Вишневецький, нащадок

славного українського лицаря Байди Вишневецького. І треба бути справжнім психологом, щоб переконливо і вмотивовано розповісти про цей шлях до зради.

На початку повісті ми бачимо, що молодий Вишневецький мав у своєму характері потенційні риси сильної людини, які він успадкував від своїх предків: він ніколи не принижувався, приваблював непокірною вдачею. Навіть сам Вінцентій, ректор львівської єзуїтської колегії, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: “Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони Боже, як воно часом піде слідком за Криш-тофом

Косинським та Наливайком!” І справді, наміри ректора здійснилися: Ієремія українським патріотом не став, а навпаки, пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився. Вишневецький їздив за кордон, сп’янів від насолоди бути безмірно багатим, став егоїстичним і честолюбним. Всю свою енергію, хоробрість, пристрасність і силу він спрямував на досягнення корисливої мети. Ієремія Україну не любив, бо народ своїх гетьманів обирав демократично, міг навіть і скинути, якщо тільки вони не вболівали за всенародну справу. Вишневецький же прагнув влади абсолютної, нічим не обмеженої: “Україна з гетьманством, з хозаками мені не припадає до вподоби. Якась там нікчемна, гидка чорнота, якісь сіромахи будуть надо мною верховодити. Не бажається мені стати козацьким гетьманом, яким був мій дід Байда Вишневенький”. Проте не до вподоби йому і Польща, вона для нього – не Батьківщина, а засіб у досягненні мети. Є в повісті епізод, коли Ієремія мислить як подвійний зрадник, у якого в голові ворушиться думка: “Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: чи козаків, чи магнатів”.

У своїх мріях Вишневецький виступав честолюбцем; і якщо й згадує свого славного предка,-то тільки тому, що й самому хочеться мати такі почесті і всенародну шану. Не журиться Ієремія і тим, що здамав віру, ставши з українця поляком, не мучать його докори совісті, Характер свого героя Нечуй-Левгадький подає у розвитку: спочатку він чужий для України, а потім її кат. Ми бачимо, що в боях Ієремія надзвичайно сміливий, рішучий у здобутті перемоги, і за інших обставин він міг би стати героєм. Проте кожна ця перемога страшна своєю дикістю і підступністю щодо свого народу: “Він… руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда”. Вчинки Вишневенького жахливо жорстокі, він по-садистськи страчує ні в чому не винних людей, завдає їм мученицької смерті. Ієремія впродовж повісті неухильно деградує як людина, навіть кохання не змогло повернути йому людську подобу, нормальні почуття. У коханні до вродливої козачки Тодозі Світайлихи він керується грубою силою, прагненням будь-якими засобами задовольнити свою пристрасть: “Вона буде моєю, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю…” Тодозя на своє нещастя покохала Ієремію, проте ця любов завдала козачці великого болю, принесла сором, ганьбу, муки сумління. Незважаючи на своє кохання, вона все ж знаходить у собі сили не вчинити підлості, не зрадити (не виказала Кривоноса, Вовгуру і Супруна). Тодозя – совісна людина, красива з в щасті, і в горі.

Проблема честі і зради є головною в повісті. Цей неординарний захоплюючий, глибоко психологічний твір змушує нас сьогодні задуматися над тим, що людина, яка вчинила зло, зрадила свій народ, ніколи не матиме щастя і буде проклята нащадками. Тож пам’ятаймо, що життя своє слід сповнювати добром і заради щастя ближнього свого, і в ім’я нашої молодої держави. ‘Щоб ніколи ніхто не міг сказати про наше покоління словами Шевченка: “Гірше ляха свої діти її розпинають”, оту багатостраждальну Україну.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Проблема честі і зради в повісті Івана Нечуя-Левицького “Князь Ієремія Вишневецький”