Поеми й драми Лєрмонтова

У поемі “Дві невільниці” (1830) юний поет намалював романтичні образи бранок Султана Ахмета – грекині Замкни й іспанки Гюльнари. Гордо співає Гюльнара “пісня Іспанії щасливої”, “і часто, часте слово мщенъе звучить за томною струною”. Дослідники знаходять іспанські мотиви в Лєрмонтовской “Исповедно, у вірші “Плач! плач Ізраїлю народ”, у деяких інших добутках поета, Але, зрозуміло, сильніше всього вони звучать у трагедії “Іспанці”.

Перенесучи її дію в середньовіччя, Лєрмонтов побудував драматичний сюжет на

протиборстві героя-заколотника Фернандо з інквізиторами й іншими носіями зла. Йому протистоять пихатий, кичащийся своїм “древнім сімейством”- дон Алварец (його дочка Емілію любить “безрідний” Фернандо), корислива дружина його донна Марія (мачуха Емілії) і патер-єзуїт Соррини – розпусний і підступний лиходій, що визнає ллшь “влада золота”. Про цих людей Фернандо судить, добре знаючи їхні погляди й учинки:

У них і рай до пекло,- усе на вагах,

И гроші цієї землі володіють щастям неба,

И люди змушують демонів червоніти

Підступництвом і любовшо до зла!..

У них батько торгує дочками,

Дружина торгує

чоловіком і собою,

Король народом, а народ волею;

У них, щоб догодити вельможі мулу.

Ченцеві, можна людини

Безневинного зрадити кривавому катуванню!..

И спалити за слово на багатті, і під очному

Залишити з голоду загинути, для того.

Що немає хреста на шиї бідняка,

Є справа чесноти великої!

У боротьбі проти сильних миру цього Фернандо прибігає до страшного засобу: убиває свою кохану Емілію, не знаходячи іншого способу вирвати її з рук патера Соррини. Фернандо знає, що йому загрожують катування й страта. Інквізитори присудили молодого іспанця до спалення на багатті

Прості люди Іспанії сприймають цей вирок як торжество “гордого Фернандо” над катами. “Він смерть волів ганебного життя”,- говорить про героя трагедії ” 4-й іспанець” – людин з “народу”, але іншого шляху не знав Фернандо

Ні напруги динамічно, що розгортається дії, ні гордих героїв, ні надмірного розжарення боротьби немає в другій п’єсі молодого Лєрмонтова “Люди й страсті”, написаної, як і трагедія “Іспанці”, в 1830 році

У п’єсі “Люди й страсті” Лєрмонтов зобразив сімейні взаємини, подібні з тими, які зложилися між бабусею Лєрмонтова і його батьком

Сучасники поета легко вгадували прототипів драми “Люди й страсті”. Марфа Іванівна Громова – бабуся Лєрмонтова; Микола Михалич Волін – його батько, Юрій Волін – Лєрмонтов і т. д.

Однак дослідники творчості Лєрмонтова давно й справедливо говорять про те, що не слід перебільшувати значення біографічних моментів впьесе.

Якщо Фернандо в “Іспанцях” показаний в обстановці, умовність якої очевидна, те Юрій Волін у драмі “Люди й страсті”, зберігаючи риси романтичного героя, живе й діє в обстановці, типової для сільської поміщицької. середовища того часу

У Юрію Воліні, а потім у головному герої наступної своєї драми “Дивна людина” Володимирі Арбенине Лєрмонтов як би накопичував риси, які незабаром знайдуть широке й повне втілення в “герої нашого часу” – Григорію Олександровичі Печорине, про яке в короткому попередженні до роману автор скаже, що його герой – це “точно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, в повному їхньому розвитку”.

Юрій Волін, Володимир Арбенин, Євгеній Арбенин із драми “Маскарад” – герої зі своєю долею, своїми думками й почуттями. І разом з тим кожний з них – син свого часу, що виразив типові риси того покоління молодих дворян, на частку якого випала тяжка доля випробувати на собі всі лиха перехідної пори російського визвольного руху. В “Дивній людині”, як і в п’єсі “Люди й страсті”, конфлікт будується на неблагополуччі родинних взаємин (між родителями головного героя або між його бабусею й батьком).

Юрія Воліна й Володимира Арбенина ріднить їхнє богоборство: у своїх невдачах і лихах обоє вони винять бога, вступаючи з небом в “горду ворожнечу”. Владимир Арбенин – поет, і в його монологах і репліках більше романтично-пишномовних фраз і слів, чим у Юрія Воліна. “Дивним” людиною вважають Володимира не тільки у вітальнях московської знаті, але і його друг, що зрадив, і улюблена девугшса.

Якщо образи Юрія Воліна й Володимира Арбенина намальовані “по-гниллеровски” підняте, те навколишнє їхнє середовище зображене “по-грибоедовски”, у стилі комедії “Горі від розуму”. Один з персонажів в “Дивній людині” названий Чацким; у п’єсі говорять про божевілля Арбенина, як і про божевілля Чацкого в комедії Грибоєдова

Володимир Арбенин, Юрій Волін і Фернандо задумані були героями, що володіють сильними характерами. Але жодного з них не можна назвати істинно сильною людиною, який би міг повести боротьбу за свої ідеали. Новою спробою вирішити це творче завдання з’явилася п’єса Лєрмонтова “Маскарад”. Створивши три її редакції, Лєрмонтов переконався в тім, що п’єса йому вдалася, і приклав багато зусиль, домагаючись дозволу її для постановки на сцені. Тоді ж велися їм переговори й про надрукування п’єси

“Маскарад” був спрямований Лєрмонтовим у цензуру в жовтні 1835 року, коли він ще майже нікому не був відомий як письменник. Однак п’єса невідомого автора настільки стривожила цензорів, що ті поспішили повідомити про неї шефові жандармів Бенкендорфу. Чим же “Маскарад” привернув увагу ІІІ відділення імператорської канцелярії?

Добре обізнаний у справах цієї похмурої установи, великий чиновник А. Н. Мурах пізніше розповіла у своїх мемуарах, з яких причин цензура три рази забороняла драму “Маскарад”. “Прийшло йому (Лєрмонтову) на думку,- указує Мурах,- написати комедію, начебто “Горі від розуму”, різку критику на сучасні вдачі…” Авторові “хотілося бачити її на сцені”, і він наполегливо домагався дозволи драми. Його наполегливість досить не сподобалася начальству, і це, як говорить Мурах, “йому незабаром відгукнулося неприємним образом”.

Чого хотів, чого домагався Невідомий? “Давно хотів я повної помсти, і от цілком я відомщений!” У чому ж виразилася повнота мести? “І цей гордий розум сьогодні знеміг”,- дивлячись на розум, що втратив, знесиленого Арбенина, говорить Невідомий. Зломити “гордий розум” Арбенина, поставивши його на коліна, пригнути до землі, розтоптати його душу, розбити його щастя, вирвати в незалежної, сильної, гордої людини страшне визнання: “Тебе, як і інших, до землі визнав наше століття” – от до чим повнота мести “світла” Арбенину. Холодним презирством відгородився Арбенин від миру, у якому жив. Він почував себе чужим серед “блискучого й незначного” суспільства

Арбенин гірко скаржиться на самітність: “Вони всі далекі мені, і я їм усім чужий”. “Далеко, далеко від юрби заздрої й злий, я щасливий…” – говорить він Ніні. Їй же він говорить перед її смертю:

Так, ти вмреш – і я залишуся отут

Один, один… року пройдуть,

Умру – і буду все один! Жахливо?

Почуття самітності, роз’єднаності властиве ие тільки Арбенину. Його випробовував кожного, хто не хотів “гнутися” і “схилятися”. Про те, що низькопоклонство було одним з найважливіших і обов’язкових законів життя суспільства, говорять навіть мало чим примітні персонажі драми.






Люди з яких я беру приклад.
Поеми й драми Лєрмонтова