Почуття закоханості, вірності у поезії П. Тичини

Скільки пісень складено про кохання… Вони зворушують душу і зачарову­ють серця. Скільки шляхетних, і водночас нерозсудливих учинків, на які підштовхувало це почуття, знає історія! Скільком вустам за всю історію існування людства випало вимовити щонайкращі слова своїм коханим. Скількох поетів це почуття надихнуло на створення геніальних творів, які щоразу, потрапляючи до рук читача, змушують його глибоко переживати.

Серед талановитих поетів XX століття особливе місце посідає Павло Тичина. Хто хоч раз прочитав його вірші, вже ніколи

не зможе їх забути. Бо не можна забути щемливе почуття, що чується в кожному слові, створеному митцем. А їх так багато! Це і “О панно Інно”, і “Ви знаєте, як липа шелестить”, і “Цвіт в моєму серці”, і “Подивилась ясно”. Ці назви дуже промовисті, а самі твори наповнені красою, ніжністю, чистотою. Цьому сприяє не лише тема, а й неабияке вміння автора викорис­товувати художні засоби, поєднувати словесну образність із музичністю:

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? –

Кохана спить, кохана спить…

Читаючи ці рядки, чуєш той приємний шелест листя, ніжний спів солов’я, бачиш місяць

і зорі, загадкові й чарівні… А старі гаї, що були свідками не однієї історії кохання, пильно вдивляються вдалечінь, крізь тумани, щоб знову і знову по­бачити на власні очі нову, ще ніким не розказану казку, ім’я якій – Любов.

Є такий вислів: “Якщо можеш сказати, як ти кохаєш, значить замало коха­єш”. Це сказав свого часу Франческо Петрарка. Проте саме він безліч своїх тво­рів присвятив коханій Лаурі. А Беатріче стала джерелом натхнення закоханого Данте. Так, ці жіночі імена відомі всьому світові не через героїчні вчинки й видатні заслуги. Щасливі власниці цих імен надихали геніальних поетів, тому їх­ні імена навіки вписані у книгу кохання всього людства.

Павло Тичина теж оспівав ім’я жінки, до якої не був байдужим.

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.

І хоча існує думка, що закоханий поет був у її сестру, проте навряд чи могли з’явитися рядки, сповнені неабиякої ніжності.

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий – я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом – небо… шепіт гаю…

О ні, то очі Ваші. – Я ридаю,

Сестра чи Ви? – Любив…

Самотність героя, що страждає від нерозділеного кохання, ніби чорніє на білому килимі зими. А образи Інни та її сестри зливаються в один. Певно, таке і є кохання, щире й лукаве, радісне й сумне, а проте таке прекрасне! Тож треба вчитися любити, дарувати людям добро і ласку і пам’ятати: любов виникає з лю­бові, і коли хочеш, щоб тебе любили, люби й сам.






Твір моя професія адвокат.
Почуття закоханості, вірності у поезії П. Тичини