Перші поезії Шевченка

Разом з такими творами, як „Причинна” і „Тополя”, з’являється цілком реальна щодо способу трактування теми „Катерина”; поруч яскравих колоритних малюнків історичних, як „Тарасова ніч”, „Іван Підкова” з сумовитим їх жалем за славним минулим України – стоять такі перейняті високою свідомістю, принципові, скажу так, твори, як „На вічну пам’ять Котляревському”, „До Основ’яненка”, „Перебендя”. Ще бринить у Шевченкових творах сумовита струна жалю за минулим –

Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться, Було колись – панували, Та більше не будем („Тарасова ніч”),

Але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що „над дітьми козацькими поганці панують”. Через те, може, й повертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинічно топче всі сподівання.

Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине („Іван Підкова”),

Каже поет, шукаючи в принадних малюнках минулого спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив

сучасності дедалі більше захоплює поета, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знову пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:

Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернеться козаччина, Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну Червоні жупани. Ціла низка отих болючих „не” щодо минулого, суцільне нехтування його тим дужче розкриває поетові очі на сучасне і він бачить, що Україна Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо звертається до ворога: Смійся, лютий враже, Та не дуже! („До Основ’яненка”). Незважаючи на свою формально невелику освіту, геніальною інтуїцією розбирає Шевченко і давні дії рідного народу, і його сучасні злидні; творчим рухом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях „На вічну пам’ять Котляревському” та „До Основ’яненка” і дає образ натхненного кобзаря-пророка в „Перебенді”. По смерті Котляревського на Україні Все сумує, – тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре Кобзар, бо навіки Його привітала („На вічну пам’ять К – му”).

Слава минулого не вернеться як реальна дійсність – то правда, але й „не поляже” вона, а точним буде свідком того –

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти,

І вже тим самим стає вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної – великої й вільної творчості народної в слові.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люди, слава наша, Слава України („До Основ’яненка”). –

Могутньо-гучна слава, та сила, що підніме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.

Ось який шлях довгий пройшов Шевченко на першій же порі своєї діяльності, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне; нічого, що порівнялось би з цими заявами, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним духом і переробляє в горні геніального натхнення до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко розплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв’язати їх в одне велике ціле, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежності в тому ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльності Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він усе ж приймає їх немов якісь абстракції, бо від того загального грунту одриває, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лиха бувають „злії люде”, або й просто „люде”, – як от у цьому уривкові з „ Катерини”:

Люде б сонце заступили, Якби мали силу. Щоб сироті не світило, Сльози не сушило.

І це звичайнісінька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні ієреміади, і тільки хіба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає, в конкретніші підстави лиха в соціальних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціальною барвою („ляхи-пани”), але все це, знов кажу, не розгорнулось ще уповні. Думка поетова блукала ще в первісній невинності, не здужаючи зв’язати окремі факти в цілу систему і знайти загальні причини цікавих йому тоді подій.

Та прудко збігали літа, стрілою пролітали, забираючи з собою багато дечого у людини й додаючи натомість досвіду, – і я, каже Шевченко, „прозрівати став потроху” („Три літа”). Найбільш прозрів він, коли вернувсь на Україну і знову став віч-на-віч із смертельним своїм ворогом – неволею, отим кріпацьким ладом, що мільйони жертв міцно держав у своїх цупких пазурях. З одного боку, картини кріпацького лиха, з другого – ті розмови щиро-дружні, на які потай миру сходились у Києві братчики, не одне досі темне питання освітили Шевченкові, не одній несвідомій думці певний шлях проказали, і вже воля поета була добрати їм блискучу поетичну форму, перелити в вогненне слово й послати стрілами у ворогів одвічних добра і правди.

Муза Шевченка, говорив Куліш, „запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира цього”; з-під пера його, не лічучи дрібніших перлин високої лірики, один за одним виходять такі добірні з громадського боку твори, як „Чигирин”, „Сон”, „Єретик або Іван Гус”, „До живих і мертвих”, „Кавказ”, „Невольник”, „Наймичка”, в яких надзвичайна краса форми тісно сплітається з глибоким змістом в одну неподільну цілість. Світогляд Шевченків шириться, міцнішає, переростає всякі умовні межі, і хтозна, де б спинилась була творча сила Шевченкова, якби не спіткала його відома катастрофа 1847 року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч із зразками натхненної громадянської поезії низав перлини найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато дечого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за „поему вільного народу” вважали, поруч із високими діяннями, і чимало темного та ганебного показує: що багато з національних героїв не що інше, як

Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття,

Що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди особисті точили вони кров із рідного народу, „і нам, синам, передали свої кайдани” – кайдани разом з своєю славою. Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і – як останній акорд лунає:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата (..До живих і мертвих”…)

„Найменший брат”, що практично й раніше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підмогу вже цілу ідеологію. Ради „найменшого брата” Шевченко здіймає бунт проти соціального укладу, проти державних форм, проти релігійних установ – проти самого Бога, що нібито потурає на кривди та знущання з народних мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотності, ані літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз у раз поет вертається до об’єкту своєї великої любові і з його погляду все і всіх судить.

Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народності привів Шевченка до активної любові до конкретного народу; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переклав на соціальну систему й державні установи. Неясне почуття, інстинкт зросли до непереможного переконання, до готовності душу свою покласти за рідний край.

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю („Сон”), –

Кров’ю серця пише Шевченко на чужині. Таку ж любов заповідує він і землякам своїм.

Свою Україну любіть, Любіть її… во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося знов?”)

Озивається Шевченко з-за грат Петропавловки. Рідний край та думки про нього тільки й піддержують великого страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерті зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й

Хоча серце замучене, Поточене горем Принести і положити На Дніпрових горах („Сон”).

І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,

Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить („В неволі тяжко”).

Але навіть свої гірші особисті муки, які завдає розлука з усім, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Тоді йому все байдуже, все однаково, –

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять лукаві і в огні її окраденую збудять, – Ох, не однаково мені! („Мені однаково”).






Твір роздум яким я уявляю майбутнє україни.
Перші поезії Шевченка